Щороку в четверту суботу листопада Україна вшановує жертв Голодомору 1932–1933 років і масових штучних голодів 1921–1923 і 1946–1947 років. Цього року День пам’яті жертв голодоморів припадає на 23 листопада.
Східний Варіант разом із докторкою історичних наук Надією Теміровою розповідає, яким Голодомор був на Донеччині та Луганщині.
***
Спогади Захара Щербака, мешканця села Дякове Луганської області, 1910 року народження, який пережив Голодомор (подано без змін):
«У двадцять дев’ятому году началась колективізація, начали колхози створювати, розкулачувать людей. Не знаю, у якому году, по-моєму, в 1932-му, бачив зимою, як санями вивозили під Ягорівку людей. Під Куцу гору, так її називають, там рівчак крутий, вивезуть людей, викинуть — і все… Ото так.
Їх семеро чоловік було, ходили, і в батька коней забрали, бричку забрали, плуг забрали, віялку, косарку — усе забрали. Ото прийдуть, позабирають усе, так їх прозвали “чорна сотня”, заберуть зерно все під чисту, і квасолю на горищі віником зметуть, усе під чисту.
Голод був. А людей не їли, такого не було. Розказували, шо батько й мати поїли дітей, ну не в нас. А може і… Оно ж Дякова велика, а ну чотири колхози було! У ті года стільки зерна було! У Ровеньки вивозили, ми тоді Ровенецького району були. Ще дітьми пішли на шахту робить, руками вагонетку тягать — а шо, кусок хліба заробить нада!
Скільки вже померло людей, не помню, ну мерли, і послідні слова були: “Їсти хочу”. Вобще голод невеликий був, померли або де сім’ї великі, або дуже старі й немошні. Оно ж тоді багато хто робив на шахтах, а там продовольствіє давали — і хліб, і сіль, і жир, і сільодку, і масло. Ото ж, шо самі харчувались, а шось одкладали й носили в село своїм на гостинець».
Спогади записані у виданні «Врятована пам’ять. Голодомор 1932–1933 рр. на Луганщині: свідчення очевидців» упорядниці Ірини Магрицької.
Розкуркулена родина біля свого будинку у селі Удачне, Донецької області. Фото Марка Залізняка
Чому радянська влада влаштувала Голодомор
Голодомор, без сумнівів, є одним із найбільших злочинів проти людства. Без перебільшень його ставлять поруч із Голокостом та іншими масовими вбивствами людей. Цілеспрямованість та жорстокість радянської влади винищити український народ дають усі підстави називати це геноцидом. А навмисне замовчування штучно створеного голоду протягом майже всього XX століття лише підтверджує мотиви поквитатися з мирним населенням.
Головні причини Голодомору можна виокремити на три групи: політика колективізації, примусові хлібозаготівлі із завищеними до виконання показниками для селян, а також спроба придушити протестний рух українців. Про це розповідає докторка історичних наук та професорка Донецького національного університету ім. В. Стуса Надія Темірова.
Як відомо, в 1928 році Радянський Союз приступив до економічного розвитку за «п’ятирічками», які були організовані в рамках політики індустріалізації. Метою було створити конкурентну промисловість, передусім у важких галузях: металургії, машинобудуванні, хімічній промисловості. Однак такі підприємства вимагали великої кількості коштів, тож сталінське керівництво зробило ставку фінансового забезпечення на сільське господарство.
«Якщо говорити про середину 1920-х років, то що можна сказати про українське село? Реалізовувалася ще нова економічна політика (НЕП). І тоді українське село уявляло собою велику кількість індивідуальних селянських господарств. Селяни жили сім’ями, вели своє господарство, земля належала державі. І за те, що селяни мали можливість працювати на цій землі, вони платили податок. Причому з 1921 року цей податок був фіксований. Уявіть собі, що перед початком кожного сільськогосподарського року кожне господарство розуміло, скільки воно наприкінці сезону повинно державі віддати зерна, м’яса та інших продуктів.
Це були прозорі умови, і селяни були зацікавлені, щоб якомога більше виробити. Бо чим більше вони вироблять після сплати податку, то їм більше залишиться», — розповідає Надія Романівна.
Поряд з індивідуальними селянськими господарствами вже формувалися колективні, які скорочено називали радгоспи (радянське господарство). Спочатку вони об’єднували лише 1 % селян. Адже люди не розуміли, навіщо їм об’єднуватися землею з кимось ще. До того ж вони нещодавно тільки звільнилися від поміщиків і не хотіли вчергове гуртуватися.
У 1927 році радянська влада знизила закупівельні ціни на збіжжя від сільських господарств, і селянам стало невигідно продавати зерно державі. Саме тоді більшовики розробляють ідею колективних господарств, куди, за початковим сенсом, селяни мали вступати добровільно. Однак і ця ідея зазнала невдачі.
«Селяни за своєю психологією індивідуалісти. Їм важливо мати свою ділянку землі, свого коня, свою корову та козу. Тоді в такій ситуації Сталін та його оточення вирішують натиснути на селян. І в 1929 році замість добровільної колективізації оголошують суцільну. Було поставлене завдання ліквідувати куркульство, як клас. Виконувати суцільну колективізацію почали силовими методами», — розповідає Надія Темірова.
Частина селян свідомо, або перелякавшись наслідків, вступали до радянських господарств. А ті, хто не погоджувався та чинив опір, зазнав силового тиску. Тих, хто до останнього чинив спротив, репресували та виселяли за межі їхнього регіону або до Сибіру.
«Ідея колективізації одразу провалилася. Відбулися об’єднання землі, худоби й так далі. І це не дало очікуваного позитивного ефекту. Навпаки, коли почали формуватися колгоспи, у перші роки демонструвалося зниження продуктивності праці. Наприклад, половина поголів’я худоби було втрачено. Чому? Тому, що коли в селянина є корова чи кінь, він його завжди доглядає. А коли тварина на колгоспному подвір’ї, то не відомо, чи подбали про неї, чи ні», — пояснює докторка історичних наук.
Про хід хлібозаготівель в Донецькій області. З протоколу № 1 засідання облвиконкому від 09.07.1932. Джерело: Державний архів Донецької області
Чи не із самого початку на колгоспи накладали завищені показники постачання збіжжя та інших продуктів. Колгоспи демонстрували невиконання цих планів. Радянське керівництво вважало, що це було пов’язано з небажанням селян працювати, а не з необґрунтованою економічною політикою держави. На людей почали застосовувати додаткові силові дії.
Саме тоді з’являються «чорні дошки», як репресивний засіб покарання селян. Якщо село не виконувало план, його заносили на «чорну дошку», що означало повну ізоляцію населеного пункту від зовнішнього світу. На околицях сіл виставляли загороджувальні військові загони, які нікого не випускали. Тож завезення хліба, зерна та інших продуктів стало неможливим.
«У селах, які потрапляли на “чорні дошки”, була надвисока смертність. Тому саме ці примусові хлібозаготівлі, які здійснювалися із залученням військових, призвели до того, що в 1932 році українське село опинилося без засобів до існування. 5 серпня того ж року було прийнято ганебний закон про покарання за пошкодження соціалістичної власності, більш відомий, як “закон про п’ять колосків”. У ньому йшлося про карне переслідування і карну відповідальність людей, які візьмуть щось, що є соціалістичною власністю. Йшлося, зокрема, про залишки зернових на полях після того, як зібрали врожай», — розповідає історикиня.
Постанова облвиконкому № 22 від 05.12.1932 “Про занесення на чорну дошку”. Джерело: Державний архів Донецької області
Не варто думати, що селяни сліпо йшли за вказівками компартії Радянського Союзу. На початку 1930-х років, коли розгорнулася суцільна колективізація, основним центром опору було українське село. Тоді в Україні відбулося понад 4 тисячі масових протестів. За підрахунками науковців, у них взяли участь понад 1 мільйон селян. Зрештою, прагнення селян самостійно організувати своє життя стало однією з причин рішення більшовиків піти на крок розправи.
«Варто звернути увагу, що сталінське керівництво боялося втратити Україну, як ресурс, без якого побудова могутньої індустріальної радянської імперії було б неможливим. Україна — це родючі ґрунти, це вихід до морів, це корисні копалини. Не забуваймо, що Конституція 1924 року зафіксувало право республік на вихід із Союзу. І цей селянський протестний рух створював небезпеку того, що він пошириться далі, і може поставити питання про вихід Української Радянської Соціалістичної Республіки зі складу Радянського Союзу. Тож влада використала фактор голоду, як придушення протестного руху українців», — пояснює Надія Темірова.
Розкуркулення селян у селі Удачне Донецькій області. 1930-ті роки. Джерело: suspilne.media з посиланням на Музей Голодомору
***
Спогади Олени Бережної, мешканки Біловодського району Луганщини, 1915 року народження. Спогади записані у виданні «Врятована пам’ять. Голодомор 1932–1933 рр. на Луганщині: свідчення очевидців» упорядниці Ірини Магрицької.
«Ми з розкулачених. А розкуркулили нас за що? За пару волів і пару бичків…
Кажуть у народі, що біда сама не ходить, ще й за собою водить. Так воно і є: після розкуркулювання — голодовка. Що ми тільки не їли, щоб вижити! Попереду дятла личинки короїда повибираємо, мамка їх підсушать, у ступці перетруть і варять нам приварок. А ще нашим спасінням були ховрашачі нори, під гору їх немало було… Розривати важко було, але вже як розриєш, то добича: є і сам ховрашок, і запаси зерна чималі.
Як мамка не бідкалася, усіх уберегти все одне не вдалося — двоє слабшеньких померли. А скільки жолудів перезбирали… Підсушували в ступці, на муку товкли й ліпеники пекли. У роті гірко, терпко, а їсти треба. Мамка ще по дуплах лазили: де пташка, де щільничок, де мишка або бурундучок — усе на їжу йшло.
Знаю, мамка надибали на місце, де вовки кабана розірвали… Кусочок смуха, ніжка і кров зі снігом. Ото брали отой сніг і варили приварок… До весни дотягли, пішли корені, яйця пташині, зелень…»
Голодомор на Донеччині та Луганщині
У статичних показниках смертності під час Голодомору Донеччина та Луганщина займають останні рядки. Однак, Надія Темірова наголошує, що ці найнижчі показники багато чого в собі приховують. Як пам’ятаємо, саме на сході радянська влада реалізовувала політику індустріалізації, яка, своєю чергою, призвела до урбанізації. Так, за переписом 1939 року в тодішній Сталінській області 78 % населення були містянами, а у Ворошиловградській — 66 %. У тутешніх містах функціонували важкі підприємства, внаслідок чого геноцид відбувся не в таких об’ємах, як в інших регіонах.
Та навіть попри позитивне ставлення влади до робітництва, ситуація на сході так само погіршувалася. У 1929 році в містах була запроваджена карткова система. Адже продуктів суттєво зменшилося через проведення суцільної колективізації. Було утворено 4 категорії робітників, у кожній із них люди отримували заздалегідь передбачену для себе кількість продуктів.
У 1932–1933 роках продуктове забезпечення за картками суттєво скоротилося. Голод охопив навіть робітників важкої промисловості: шахтарів, металургів, хімічних працівників. Є багато зафіксованих свідчень, що вони зверталися до медичних закладів від недоїдання.
«Більшою мірою все ж постраждало українське село на Донеччині. Якщо подивитися на певні підрахунки науковців, то співвідношення в забезпеченні містян і селян для карткового постачання було 24:1. Тобто в селах, які більш-менш виконували план і не заносилися на “чорні дошки”, продуктове постачання було у 24 рази менше, ніж у містах. Якщо врахувати, що знижувалося продуктове наповнення цієї карткової системи, то ситуація стає ще більш катастрофічною», — розповідає докторка історичних наук.
Селяни отримують пшоно на трудодні у колгоспі ім. Д. Бєдного на Донеччині. Джерело: suspilne.media з посиланням на Музей Голодомору
У містах значно виросла дитяча безпритульність. Адже люди, переважно із сіл, намагаючись врятувати своїх дітей, привозили їх у міста та залишали під медичними закладами чи притулками. Сподіваючись, що їхня доля складеться краще.
Відомо про зафіксовані випадки канібалізму. Без єдиної крихти на столі, люди свідомо йшли на випадки поїдання свої сусідів, знайомих і навіть родичів. Бо тільки так можна було вижити.
Інформація дільничного прокурора Волноваської дільниці про факт канібалізму в с. Гринталь Старо-Каранського району, 12 липня 1933 р. Джерело: Державний архів Донецької області
І досі ведуться дискусії, скільки людей загинуло від Голодомору в Україні. Інститут демографії та соціальних досліджень імені Птухи НАН України називає число в 3,9 мільйона жертв, а дефіцит народжень близько 600 тисяч. З цією цифрою не погоджуються деякі історики, дослідники та громадські діячі, які займаються темою Голодомору. Завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор Володимир Сергійчук називає цифру в 10,5 мільйонів загальних втрат.
«Проблема полягає в тому, що тогочасна статистика початку 1930-х років далеко не завжди фіксувала смерть людини саме від голоду. У діагнозах ставили різні хвороби, однак деякі з них могли бути результатом хронічного недоїдання. Дослідники постають перед труднощами при підрахунках, адже людей могли ховати в братських могилах, або офіційно не оформлювати смерть», — каже Надія Темірова.
Розкуркулення селянина у Донецькій області. Джерело: suspilne.media з посиланням на Музей Голодомору
Донецька область дійсно мала найнижчий показник смертності в Радянській Україні в 1933 році — 6,4 % на тисячу людей, коли в інших регіонах цей відсоток сягав 10 чи навіть 20. Та все одно, каже докторка історичних наук, показник 1933 року у 3–4 рази перевищує ті, що були наприкінці 1920-х.
«Демографи говорять про те, що на Донеччині людські втрати могли становити приблизно 12 % від населення, або понад 400 тисяч людей. А історики називають інші показники, вважаючи, що на Донеччині втрати сягали 25–27 %, тобто 800 тисяч і більше. Це страшні цифри. Ба більше, якщо брати національності регіону, то сильно постраждала грецька меншина. Демографи й історики говорять, що мінімум 30 % грецького населення померло в голодні роки. Тому насправді втрати на Донеччині дуже суттєві», — пояснює професорка.
***
Спогади Ганни Кравченко, мешканки Біловодського району Луганської області, 1904 року народження. Спогади записані у виданні «Врятована пам’ять. Голодомор 1932–1933 рр. на Луганщині: свідчення очевидців» упорядниці Ірини Магрицької.
«В 21-му неврожай був… Я сама в цей рік заміж виходила. Журилися старі люди, як то воно в цей рік зі сватовством бути: ні рушників нема (все полотно на їжу проміняли), ні гарбузи не вийшли… Скудно було… Але запаси, які були відкладені на чорний день, урятували…
Страшніше було в 33-му… Усе зерно з усіх закрамів вимели в поставку, а бідному селянину як хочеш, так і виживай. Свекруха моя, царство їй небесне, хазяйновита була. Запас був гороху, квасолі, сушки й табачку (табачок завжди в ціні був). Город гарний при хаті… Буряк, морква, редька, капуста вродили. Так що, порівняно з іншими, у нас було ще і слава Богу.
Голод — страх Божий… Стали люди людей їсти. От і дали наказ міліції присікати людоїдство. Ті, хто вибирали такий спосіб вижити, варили людське м’ясо вночі. От міліція приїздила в село ввечері, як стемніє, піднімалися на пагорб і дивилися… З якого димаря дим іде, відразу до тієї хати. Від варки людського м’яса вонь страшна, і все ж воно на вулиці було, бо в печах варили й через димар усі пари виходили».
Діти збирають мерзлу картоплю у селі Удачне Донецької області. 1933 рік. Джерело: suspilne.media з посиланням на Музей Голодомору
Геноцид приховувався радянською владою, а зараз приховується росією
На організації штучного голоду, який забрав життя мільйонів людей, більшовики не зупинилися. Побачивши, як ослабло та спорожніло українське село, вони вирішили заселити його. Заселити вихідцями з території росії.
Відома теза про те, що в будинки родин, які померли від Голодомору, селили переселенців із росії, цілком відповідає реаліям, каже Надія Темірова. Для цього в СРСР створили Всесоюзний комітет із переселення. Із середини 1933 і в 1934 році планували переселити до України 21 тисячу сімей російських колгоспників. На це виділили 15 мільйонів рублів бюджетних коштів.
«До кінця 1933 року на Донеччину було направлено 44 ешелони вихідців з Іванівської області. У цих ешелонах було приблизно 3,5 тисячі господарств. Дійсно, ці переселенці розміщувалися в спорожнілих донецьких селах. Причому переселенцям з Іванівської області надавалися суттєві пільги в порівнянні з українськими селянами, яким пощастило вижити. З переселенців знімали всі борги зі сплати податків, звільняли від сплати сільськогосподарського податку на 3 роки, протягом року такі росіяни-переселенці могли не постачати державі молоко та м’ясо. Кожна родина з Іванівської області отримували безплатно будинок і садибу. А що це за будинок і садиба? Як раз тих селян, яких або виселили кудись до Сибіру, або які померли від голоду. Родинам давали корову, на кожні 2–3 родини давали коня. Ви знаєте, мені це нагадує нинішню політику російської влади на тимчасово окупованих територіях України», — зазначає Надія Темірова.
Сільський будинок в Україні, жителі якого померли з голоду у 1933 році (авторський підпис). Фото Александра Вінербергера
Довгий час радянська влада намагалася приховати злочин Голодомору. Про це не прийнято було говорити, тим паче писати чи розповідати, аж до настання відлиги та незалежності України. Тільки за сучасних часів стало можливим дослідити масове вбивство українського народу, у тому числі й кількість жертв.
Суттєвий внесок у документування Голодомору вніс австрійський інженер-хімик та фотограф Александр Вінербергер. У 1932–1933 роках він працював у Харкові та зафільмував голодних людей на вулицях міста та селищ. Його світлини й досі відомі, адже показують усю катастрофу того, що відбувалося.
Подібно Радянському Союзу, сучасна російська федерація не визнає геноцид 1932–1933 років. А в підручниках із російської історії подає голод, як всесоюзне явище, яке виникло через посуху. Ці ж тези країна-окупант застосовує на тимчасово окупованих територіях, навчаючи українських дітей, що «ніякого Голодомору не було — його вигадали українці».
Російська окупантська влада демонтує пам’ятник на честь загиблих під час голодоморів у Маріуполі, 2022 рік. Джерело: Маріупольська міська рада
«На противагу концепції Голодомору росіяни придумали таку собі концепцію “всесоюзного голоду”. І вони дійсно акцентують на тому, що не лише терени Радянської України постраждали від голоду, а й Поволжя, Казахстан, Краснодарський край тощо. Можна відповісти, що жодна з республік Радянського Союзу, у яких є документальні підтвердження про голод, не мала такої кількості жертв, як Радянська Україна. Геноцид — це цілеспрямоване нищення народу. Сталінський режим відмовився від зовнішньої допомоги, коли інформація про колапс українського села вийшла за межі СРСР. Взимку 1932 року, коли назрівання трагедії було очевидним, керівники компартійних органів замовчували катастрофічний стан і відмовлялися допомагати Україні в масштабах Радянського Союзу. І продовжували відвантажувати зерно до Уралу, Західного Сибіру й так далі», — акцентує докторка історичних наук.
Голодомори 1921-1923 та 1932-1933 років не були останніми. Після завершення Другої світової війни Радянський Союз опинився у руйнівному становищі. Сільське господарство України зазнало катастрофічних наслідків. До цього ж сталися посуха та низький врожай. Однак плани хлібозаготівлі не були зменшені. Від селян і далі вимагали виконання плану. А тих, хто “розкрадав” насіння, хліб чи інше майно, арештовували та передавали суду.
У 1946 році Рада Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) прийняли ухвалу «Про економію у витрачанні хліба». З пайкового продовольчого забезпечення було знято велику кількість населення, переважно пенсіонерів та людей з інвалідністю. До грудня того ж року голод досяг загрозливих розмірів. Від поганого харчування чи взагалі його відсутності, люди хворіли та помирали. Голод почав відступати лише після збору врожаю 1947 року. Подолання наслідків війни та посухи цих років тривало до кінця 40-х років XX століття.
***
У цей день вшануймо пам’ять тих, хто загинув під час штучних голодів XX століття. Голодомор, організований тоталітарним режимом, став трагедією для мільйонів українських сімей і національною раною, яка досі не може загоїтися.
