Всупереч царським заборонам, Олександр Якович висловлював активну позицію щодо запровадження у школах навчання українською мовою, за що був звинувачений у поширенні «малоросійської пропаганди» та був засланий до Вологди.
За останні пів року Київрада підтримала перейменування понад 200 вулиць, провулків, проспектів та площ, назви яких пов’язані з країною агресоркою та радянським союзом. Також на початку березня, в межах дерусифікації нову назву одержала також вулиця Тургенєвська, яка тривалий час мала назву на честь відомого російського письменника Івана Тургенєва.
Вулиця знаходиться в історичній місцевості міста, що має назву Солдатська слобідка. Вона з’явилася на мапі міста ще у 1830-1840-х роках, як поселення відставних солдатів. Вважається, що вулиця була прокладена у період з 1838-1849 роках та спершу мала назву Іванівська, а з 1903 році була перейменована на Турненєвську.
У застосунку «Київ цифровий» відбулося голосування за перейменування вулиці на честь Олександра Кониського. Фото: Vcentri Hub
Рішенням Київради від 2 березня, цей міський топонім одержав нову назву на честь українського письменника, літературознавця, видавця, педагога та громадського діяча Олександра Кониського (1836-1900).
Олександр Кониський народився 18 серпня 1836 р. на хуторі Переходівка Ніжинського повіту Чернігівської губернії в сім’ї зубожілого поміщика. У віці 6 років хлопчик втратив батька, а коли йому виповнилося 9, його віддають до Ніжинського повітового училища, а за рік він вступив до Чернігівської гімназії.
У четвертому класі захопився творчістю Тараса Шевченка і під впливом Кобзаря почав писати свої перші вірші українською.
Однак, проукраїнські погляди учня не дуже подобалися керівництву гімназії, тож за деякий час здібному хлопцю вказали на двері.
«Я з щедрої Тарасової руки напився з повної чаші народних сліз, — писав він пізніше, — гіркі вони, і не сказати, які гіркі, зате з ними влилася в мої жили й та тиха гаряча любов до рідного краю і народу, що цілий мій вік гріє мене, духотворить, піддержувала, коли траплялося спотикнутися, і не давала мені „валятися гнилою колодою“», — зазначить згодом Олександр Кониський у своїх спогадах.
Також, він розповість про те, як відчуваючи «духовну нужду» й велику потребу в самоосвіті, він багато читав історичну та художню літературу. Олександр захоплювався творами Вільяма Шекспіра, Йогана Вольфганга Ґете, Джорджа Гордона Байрона, Вільяма Текерея, Чарльза Дікенса, Вольтера, Людвіга Феєрбаха та інших.
Також його настільними книгами стають альманахи «Ластівка» Євгена Гребінки, «Молодик» Івана Бецького. Пізніше Олександр Кониський зафіксує наступні рядки: «Я бачив, що освіта моя занадто мізерна, що знання в мене цілком бракує, тож мені треба вчитися, читати».
Після невдалої спроби здобути вищу освіту в Ніжинському юридичному ліцеї та відбуття військової служби, Олександр, починаючи з 1854 року, служив на низових посадах у Кримінальній палаті в Полтаві.
Згодом молодий чоловік складає екстерном іспити на кандидата правознавства, а після селянської реформи 1861 активно займається адвокатською практикою, сподіваючись захищати інтереси «визволених невільників».
Грамота О.Кониського від Товаристав Т.Шевченка у Львові. Фото: Національний музей літератури
З 1858 року Олександр Кониський вів активну літературну та громадську діяльність, займався організацією недільних шкіл київської та полтавської громад.
Турбуючись про якість і результати навчання, Олександр Якович та його друзі звернули увагу на те, що учні не завжди розуміють російську мову, якою навчаються і якою написані всі підручники.
У 1862 році він разом з іншими членами Полтавської громади звернувся до Петербурзького комітету грамотності з клопотанням про запровадження української мови в школах:
«Тутешній народ готовий прийняти грамотність та освіту, але не інакше як на нашій власній мові. Всі спроби дати грамотність великоросійською мовою залишаються найневдалішими способами й мають характер вкрай відвертого примусу. А крім того, таке навчання мало й негативні моральні наслідки, адже відбувався «розрив у родинах між батьками та дітьми, що викликає потворні моральні явища… Тому, коли ми хочемо принести народові добротні плоди освіти, то необхідно проводити її його ж власною мовою».
Також на початку 1860-х Олександр Кониський опікується створенням громадської бібліотеки у Полтаві, враховуючи те, що на той час придбати книжки міг далеко не кожний.
У 1862 році у себе на квартирі він відкрив народну бібліотеку і став її громадським бібліотекарем.
Водночас Олександр Кониський і сам взявся за створення підручників, видавши власні «Українські прописи», розуміючи, наскільки вони потрібні в процесі початкового навчання рідною мовою: «Мої спостереження посвідчили, що не тільки читати, а й писати слід навчатись, послуговуючись природною мовою, при тому розпочинати з таких слів, які легко розуміють учні».
У 1888 році Кониський пише слова Духовного гімну України. Фото: Національний музей літератури
«Українські прописи» здобули широке визнання в школах, однак проукраїнська діяльність педагога-просвітника викликала невдоволення з боку царського режиму.
За рік без суду та слідства Олександра Кониського звинувачують у поширенні «малоросійської пропаганди», а за деякий час він іде на заслання до Вологди.
Навіть перебуваючи на засланні, він закінчив свою книгу «Арихметику, або Щотницю для українських шкіл», яку в 1863 році було надруковано зусиллями Миколи Костомарова.
Цей підручник, написаний українською мовою, призначався для учнів недільних шкіл, котрі, як стверджував автор, «уміючи читати і писати, арифметики зовсім не знають, тобто не знають, як писати числа цифрами, як вимовляти написані уже числа, як їх складати разом, віднімати одне від одного, множити та ділити одне на одне».
Олександр Кониський став одним з перших дослідників біографії Тараса Шевченка. Фото: Національний музей літератури
Педагог-просвітник не міг змиритися з політикою царського уряду, спрямованою на русифікацію українського населення, вбачаючи в цьому велику шкоду для розвитку української нації як повноцінної серед інших народів. На його думку, русифікація призводить до виховання перевертнів, що не шанують ні своєї батьківщини, ні батька, ні матері.
Громадський діяч був глибоко переконаний, що український народ, українську інтелігенцію зневажатимуть доти, поки не буде в них своєї літературно-наукової мови. Він активно продовжував збирати слова для українського словника й до закінчення заслання зібрав їх майже 20000.
Враховуючи його напружені відносини з царським урядом, Олександр Кониський певний час мав проблеми з працевлаштуванням, а книжки та кореспонденцію, які йому надсилали, обов’язково переглядали в поліції. І хоча «се було не життя, а мука», він багато працював над собою, розмірковував про просвітництво українського народу, писав вірші, укладав підручники та перекладав.
У 1867 році за матеріальної підтримки Олександра Кониського у Львові був заснований літературно-науковий журнал «Правда» — фактично єдиний всеукраїнський друкований орган у важкі часи заборони рідного слова. Він сам став активним його співробітником. Тут вміщували свої художні твори, наукові розвідки, публіцистичні статті Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш. Олександр Якович допомагав видрукувати доробок українською мовою тоді ще молодих літераторів, таких, зокрема, як Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Іван Рудченко (Іван Білик), Михайло Старицький та інші.
Будинок, де жив О.Кониський на Бібіковському бульварі (нині-бульвар Шевченка). Фото: Національний музей літератури
Лише у 1872 році з Олександра Кониського знімають поліційний нагляд та дозволяють жити в Києві. Так розпочався новий період у його просвітницькій діяльності, а завдяки своєму оптимізму та палкій енергії та неабиякій активності у суспільному житті нашого міста Олександра Кониського обрали гласним (депутатом) Київської міської Думи.
«Тут він зайнявся живою працею на користь громадську. Будь-яку можливість використовував Олександр Якович, аби виступити на захист українського слова. Писав статті, різні доповідні записки….», — зауважував про колегу Іван Франко.
Також у 1881 році він порушив питання про навчання українською мовою в народній школі.
У 1882 році Олександр Кониський видав український підручник «Граматка, або Перша читанка за для початку вчення». У вступному слові автор зазначав: «Єдина мета видання цієї книжки — полегшити навчання початкової грамоти», передусім сільських українських дітей, адже вони, на жаль, стикаються в навчанні з великими труднощами, коли їх вчать російською мовою.
У 1885 році педагог-просвітник написав слова до знаменитої пісні Миколи Лисенка «Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни». Цей твір в обробці Олександра Кошиця нині є духовним гімном нашої країни.
Однією з головних літературних праць Олександра Кониського була повна біографія Тараса Шевченка «Тарас Шевченко — Грушівський» (1898), що вийшла у двох томах. Їй він присвятив останні десять років свого життя, провів величезну роботу по збиранню необхідного матеріалу, відтак відвідав Звенигородщину, інші шевченківські місця, зустрічався з багатьма людьми, що знали Шевченка, знайшов чимало рукописів поета, його листи, спогади про нього, урядові документи тощо.
Життєвий шлях Олександра Кониського завершився 12 грудня 1900 року у Києві. Похований педагог-просвітник на Байковому цвинтарі. На його могилі стоїть стилізований козацький хрест, встановлений з ініціативи його вихованця Сергія Єфремова за проєктом Василя Кричевського у 1927 році.
Меморіальна дошка у Боярці. Фото: Андрій Ковальов
Тривалий час творчість Кониського була під забороною, у СРСР його називали не інакше як «націоналістом». Лише з кінця 1980-х розпочалася поступова реабілітація імені та літературної спадщини цього діяча.
Окрім Києва, ім’ям Олександра Кониського були названі вулиці у Дніпрі, Львові, Чернігові та Дрогобичі.
Влітку в застосунку «Київ Цифровий» завершили електронне голосування щодо перейменувань київських топонімів. Перелік самих об’єктів, запропонованих до перейменування, визначила експертна комісія фахівців Українського інституту національної пам’яті, Інституту історії України та інших установ. У списку 296 найменувань. Усі пропозиції передали на розгляд експертної комісії.
25 серпня Київрада підтримала перейменування майже 100 вулиць, 8 вересня проголосували за дерусифікацію ще 40 об’єктів.
У разі перейменування вулиці, документи киянам змінювати не потрібно.
Нагадаємо, повний перелік вулиць Києва, перейменованих з 2014 року.
