Любов Бондаренко — багатодітна мама з Городища, що на Луганщині. Її чоловік виїхав до росії, а вона сама залишилася із дітьми в окупації. Жінці вдалося виїхати до Вінниці й облаштувати життя на новому місці.
Фото: ЛОДА
Російські загарбники — це руйнівники мирного життя, які завдають біль та приносять великі втрати. Українці, чиї домівки окупувала рф, знають особисто, що таке «руській мір». Про «принади» життя в окупації розповіла Любов Бондаренко — переселенка з села Городище, пише Луганська обласна державна адміністрація.
Вона мати чотирьох дітей, до приходу окупантів працювала листоношею. Її родина жила спокійним та мирним життям.
«На початку повномасштабного вторгнення в селі обстрілів не було, але йшли колонами танки, — пригадує Любов. — Від дороги у нас там майже нічого не залишилося. Це страшно. 25 лютого я поверталася додому з роботи автівкою, зі знайомим — і нам на зустріч їде ця колона. Ми завчасно її побачили, звернули в лісосмугу, аби там перечекати. Невідомо чим це могло б закінчитися, якби нас побачили. Тоді знайомі говорили, що ми в сорочках народилися».
Окупаційна влада у селі з’явилася одразу. Місця в цій «владі» почали займати колаборанти.
«Я була шокована, що люди, з якими ми жили пліч-о-пліч, ось так збиратимуться і їхатимуть до Марківки випрошувати собі якісь посади. Колаборанти ставилися до нас дуже негативно. Казали, що Україна не повернеться, «сидіть і мовчіть», — пригадує жінка.
За словами переселенки, виїхати із цього пекла вона хотіла одразу, але чоловік не підтримав її рішення і виїхав до росії. Вона залишилася із дітьми сама. Остаточно виїхати жінка наважилася, коли приїхав класний керівник старшої доньки й почав погрожувати.
«Донька закінчила 9-й клас і не планувала продовжувати навчання в школі, я хотіла забрати її документи. Але він сказав: „нехай Женя йде до школи, ми документи не віддамо“. Їм треба було зберігати чисельність і демонструвати окупантам, що начеб-то діти в школах є і люди залишилися. Але ж насправді це не так. Почав погрожувати, що якщо не водитиму дітей до школи, то їх заберуть в інтернат», — розповідає Любов.
Після цього жінка почала думати як виїжджати. У цьому їй допомогли волонтери благодійної організації «Прихисток». Вони знайшли дім у Вінницькій області.
«Вже адаптувалися до нового місця. Тут наша мова, наші люди, є і луганчани, — каже переселенка. — Старша донька Женя вже навчається в Умані на кухаря-бармена, 14-річна Олександра і 13-річний Владислав поки, що не визначилися, ким будуть. Наймолодший — 8-річний Дмитрик — ще перебуваючи в рідному Городищі, промовляв: «Доброго ранку, ми з України». І це було досить небезпечно. Зараз його день починається з цього ж «Доброго ранку, ми в Україні!».
Людмила Бондаренко сподівається повернутися до рідного дому в Городище. Проте, жінка каже, що не знає, чи залишився її будинок цілим.
«Майже одразу як ми поїхали, — сусіди розповідали, що приїжджали колаборанти, хотіли в наш будинок поселити росіян. Навіть сусідів, — ми з ними ділили навпіл один будинок, — просили переїхати в іншу частину села, бо родина росіян хотіли собі весь будинок», — додала переселенка.
Фото: ЛОДА
