Поліцейські «Білого янгола» — єдині, хто може доїхати на броньованому транспорті у деокуповані села Лиманщини, які знаходяться поряд з лінією фронту. Туди заборонено їздити навіть волонтерам і гуманітарним місіям, адже росіяне полюють на будь-який рух людей чи машин.
Ніколи раніше в селі Торське не виникало потреби у гуманітарних продуктах. До вторгнення рф у 2022 році це було самодостатнє село — з 1,5 тисячами населення, своїми магазинами й аптеками, храмом і робочими місцями. «Асвабадітєлі» ж це змінили — і тепер тут немає ні зв’язку, ні продуктів, ні електрики, ні будь-якого медичного обслуговування. Їжа — лише з городу або раз на місяць — привізна провізія з Лиману за свої кошти (коли місцеві їдуть отримувати пенсії). Найбільш стратегічний продукт — хліб: його двічі на тиждень привозять поліцейські з Лиману. Але щотижня списки тих, хто чекає на хліб, меншають. Натомість місцеве кладовище стає все більш заповнене. Нещодавно від прильоту російського снаряду загинуло одразу троє мешканців села — під час обстрілу вони сиділи біля будинку на лавочці.
Сьогодні у Торському лишаються жити приблизно 160 мешканців. За інформацією карти війни в Україні «Deep State», Торське перебуває за 974 метри від «сірої» зони. До зони бойових дій, зокрема й позицій орків — 1,8 км.
Журналісти редакції «Вчасно» їдуть у Торське разом з лиманським екіпажем «Білих янголів» — капітаном Дмитром Мазуром та дільничним офіцером Дмитром Біленцем. Чоловіки добре знають територію та мають досвід роботи в екстрених умовах. Перед виїздом у Торське поліцейські дізнаються обстановку у селі. Якщо не чутно гудіння літака або «прильотів» російських снарядів поряд — можна їхати далі. Однак часу на розвезення хліба небагато, щоб росіяни не встигли помітити машину й не вирішили влаштувати полювання на неї - дронами чи снарядами. Коли буде ворожий виліт — ніхто не може передбачити, тому поїздка має тривати якнайменше часу.
«Те, що ми туди їдемо з хлібом, продуктами, медикаментами — це добре, і ми будемо продовжувати це робити. Але ми кожну людину у прифронтових селах, з якою спілкуємося, вмовляємо виїжджати звідти, бо тільки евакуація врятує життя», — розповідає журналістам поліцейський офіцер громади, капітан поліції Дмитро Мазуров.
Поки «Янголи» їдуть у «сіре» Торське, вони постійно дивляться на лінію горизонту й пояснюють: усю дорогу від Лиману треба контролювати. Якщо почнеться обстріл — поїздку доведеться перенести на інший час або день.
«Ми багато разів потрапляли під обстріл, і зараз так само на свій страх і ризик їдемо, бо на тій території часто літають ворожі дрони й моніторять пересування машин по селу. Тому майже щоразу поруч з нашою машиною падають снаряди. Головне, коли по нас починають стріляти — не зупинятися, а їхати в безпечніше місце, де можна сховати машину й перечекати атаку самим», — пояснює Дмитро Біленець.
Рятуватися від обстрілу треба по вщент зруйнованій сільській дорозі - і кожного разу це іспит на міцність броньованого авто поліції, на якому привозять хліб.
Дільничний офіцер Дмитро Біленць
В'їзд до села Торське
«Повертати цивілізацію в Лиманську громаду або важко, або неможливо»
Торське від російських окупантів звільнили у жовтні 2022 року. Зачистки села розпочалися ще 2 жовтня, а увечері 3 жовтня президент України офіційно повідомив: Торське контролює Україна. Однак попри захват від звільнення населеного пункту, місцевим довелося зіштовхнутися з жорстокою реальністю: село настільки зруйнували загарбники, що відновити зв’язок чи постачання світла нереально. Для цього довелося б прокладати нові лінії електрошляхів, але це досі неможливо: на «сірі» ділянки фронту, серед яких Торське, Ямпіль, Терни, щодня припадає по кількадесят артобстрілів. Тому повертати будь-яку цивілізацію на Лиманщину не просто складно, а майже нереально.
Поліцейські пригадують. що така ж кричуща ситуація була з перших днів звільнення громади. Але тоді до цього додався й голод: тисячі селян просто просили хліба.
«Коли ми зайшли в Лиман і громаду після деокупації - тут була гуманітарна катастрофа в усьому районі. Ми з перших днів намагалися налагодити спілкування з людьми, відразу почали з’ясовувати, що їм потрібно — і з ліків, і з їжі. Вони дуже просили хліба. Але, звісно, вони потребували всього. Уявіть: світла немає, зв’язку немає, ніякої інформації від навколишнього світу немає. На сьогодні нас у прифронтових селах Лиманщини дуже чекають, бо ми — єдиний зв’язок зі світом для них», — пояснюють поліцейські.
Логістика привозу хліба у «сірі» села наступна: поліцейські ще в Лимані отримують список з адресами, за якими господарі чекають на хліб. Зазвичай таких локацій до 10. На кожну адресу відвантажують одразу кілька десятків хліба — потім сюди приходять сусіди з вулиці, щоб забрати продукт. Але поліцейські наголошують: просять місцевих, щоб без потреби їх не чекали, не збиралися разом, адже будь-яке скупчення людей орки намагаються видати майже за «віче нацистів».
Господарі будинку загинули, коли під час обстрілу сиділи на лавочці
Капітан Дмитро Мазур та дільничний офіцер Дмитро Біленець
«Зараз ми веземо по дві буханки хліба на людину, цього разу без посилок для людей. А так нас інколи просять або купити ліки, або передати посилки, які пересилають родичі чи діти. А якщо треба — то ми можемо відразу й забрати людей із сіл в евакуацію. Це просто — якби тільки вони хотіли. А ми вже заберемо і речі їхні, і собак з котами — усіх, кого вони беруть із собою», — кажуть поліцейські, зупиняючись біля першого двору. Тут хвіртка відкривається майже відразу — за секунд 20, поки бабуся у дворі встигає дійти до воріт. Для неї приїзд хлопців — майже свято: Марія Антонівна Діденко живе сама, спілкується лише з сусідами — коли ті приходять по хліб. І якраз вона — та, хто з села не виїде, що б не сталося. Передача хліба відбувається під постійни звуки боїв на лінії фронту, яка поряд з селом.
«Куди я, дівки, поїду? Куди зі старістю? Діти — дідові, і всі за кордоном. А я стара вже, мені 84 з половиною. І хата теж не ціла, але куди я з неї?» — каже нам бабуся, махаючи рукою. Не змінює голос навіть тоді, коли розповідає про свій будинок — уже побитий і напівпотрощений — і уламками снарядів, і часом.
Марія Антонівна дякує поліцейським за хліб і бажає їм безпечної дороги: «Спасибі, хлопці! Дай Бог вам здоров’я! Дай Бог благополучно проїхати!».
Таких бабусь у будинках, які чекають на хліб — кілька. Кожна махає рукою на пропозицію евакуюватися. Уже в машині поліцейські пояснюють: скільки їм не пропонуй виїхати — не поїдуть. Єдине, що може їх змусити — це приліт у їхній будинок. Більше не подіє нічого. Але навіть якщо будинок буде потрощений, але вціліє якась прибудова чи бодай одна кімната — вони й тоді залишаться. Бо ж «рідні стіни» й «старість».
Мешканка села Торське Марія Антонівна
Наприклад один з мешканців Торського показує нам на своєму городі величезну вирву від російського снаряду. І це не єдиний приліт на його подвір'я. Був приліт ще і у дровник. Поряд вже зруйновані будинкі сусідів. Але хата чоловіка ще ціла і він тримається за останній шанс вижити у рідному Торському.
Інша мешканка Торського швидко приймає хліб від поліцейських у своєму гаражі. На розмови у неї майже немає часу, — вона намагається якомога швидше отримати хліб та заховатися у своєму укритті. Каже, що основну частину часу доводиться проводити у підвалі. На питання, чому не виїжджає на безпечнішу територію, зізнається: як притисне дуже, то поїде. За місцевими мірками «притисне» — це руйнування будинку. І якщо пощастить при цьому вижити, тоді люди нарешті погоджуються на нескінченні пропозиції поліцейських евакуюватися.
Житель Торського показує вирви від російських снарядів на своєму подвір'ї
Мешканка Торського отримує хліб для себе та своїх односельців
Коли «американські гірки по-торському» перетворюються на автостраду
Коли останні буханки хліба розвезені, а машина поліції їде на виїзд із Торського — обидва правоохоронці Дмитра лишаються напруженими. Перша посмішка з’являється лише на останніх метрах села — на потрощеній дорозі, яку «добила» війна. У селі вона й до того була кепська, але зараз вирви посеред дороги змушують будь-яке авто «перекочуватися» з одного боку на інше. Щастить проїхати без затримок не всім — бо легкові авто швидко «сідають» на черговій псевдоямці чи горбику.
Паралельно в цей час за межами броньованого авто лунають вибухи. Це вже прильоти — десь за кілометр. Діалог, який лунає на виїзді з Торського, логічний, але не позитивний. І все ж викликає сміх у всіх — і двох журналістів «Вчасно», і двох «Янголів» з Лиману
ІА «Вчасно«: Дорога, як американські гірки! Тут і під прицілом дрона, коли треба, швидко не проїдеш.
— Коли потрапляли під обстріл — ми пролітали її!
— І як?
— Та, які тоді ями?! У тому випадку це був автобан!
Правоохоронці вже за межами «сірого» села кажуть, що розуміють тутешніх людей. І їздитимуть з гуманітарною допомогою доти, доки хоч один мешканець лишатиметься у Торському, Ямполі, Тернах чи інших селах громади. Але що вони переживають під час кожної поїздки сюди — не забудуть ніколи, і навряд чи хотіли б колись повторити. Бо їхні життя залежать від кількох секунд, коли за кілометр від них росіяни підіймають у повітря дрон, ракету чи авіацію. І поки правоохоронці рятують інших, їх самих вдома чекають рідні та близькі люди, для яких вони — всесвіт і сенс життя.
