Я поспішала, до визначеного часу лишались лічені хвилини, але мені раптом захотілось трішки пригальмувати, зупинитись і глибоко вдихнути. Зустріч мала бути важкою як психологічно, так і емоційно. В кафе за столиком мене вже чекали чотири жінки, дружини загиблих героїв. Вони зібрались, щоб розповісти про свій шлях виходу з суцільного пекла, де вони опинились після страшної звістки про смерть коханих.
Організувала зустріч Олена Сокальська, яка створила добре відомий сьогодні проєкт "Жива. Справжні історії кохання", який реалізує фонд "Сучасна Україна". За допомогою проєкту жінки відвідують майстер-класи живопису, що вирішують, як мінімум, дві задачі. Це і чудова арт-терапія, і, водночас, можливість поспілкуватись зі "своїми", з людьми, що переживають те ж саме, що і ти. В рамках проєкту проводяться виставки картин, написаних під час майстер-класів, в різних містах України. Олена каже, що її завдання – допомогти якомога більшій кількості жінок, щоб у найвіддаленіших куточках країни дружини загиблих героїв знали, шо вони не самі.
Як кажуть психологи, арт-терапія та спілкування це найефективніші шляхи полегшити біль втрати. Не прибрати зовсім, це майже неможливо, а полегшити. Бессел ван дер Колк у своїй книзі "Тіло веде лік" пише: "Коли тіло й розум відчувають біль, у нас виникає біологічна потреба висловити його. Біль, який не можна розповісти або якось виразити, повертається і створює нам ще більше проблем".
З Оленою ми знайомі дуже давно, разом навчались в університеті, деякий час приятелювали, але бачились нечасто. В одну із зустрічей я дізналась від неї про страшну трагедію – в жахливій дорожній трощі загинув її коханий чоловік. Олена залишилася одна з маленькою донькою на руках, серед людей, які навіть не могли зрозуміти всієї глибини її трагедії. Саме тому вона дуже добре розуміє, що потрібно людині, яка опинилась сама посеред горя, і як можна хоч трішки полегшити нестерпний біль.
…В кафе біля Золотих воріт затишно і тепло, грає тиха музика, чутно тихий гомін із сусідніх столиків. Ми познайомились – всі жінки різного віку, різних професій та долі. Ми зробили замовлення і почали говорити про те, що їх, на жаль, об’єднує.
Наймолодша Яна Ясінська, тоненька струнка білявка, здається зовсім юною та беззахисною. Проте враження це оманливе, бо за ці більш ніж два роки війни молода жінка просто вимушена була стати сильною. Вона дружина героя-прикордонника Ігоря Ясінського, який загинув під Маріуполем в перші дні російської навали. Вирвавшись з окупованої території, Яна опинилась в Києві одна з двома маленькими доньками трьох і тринадцяти років, без житла і без будь-якої допомоги від рідних.
Яна розказувала першою, бо поспішає, адже доньки залишились вдома самі. Молода жінка родом з Маріуполя. Коли зустріла майбутнього чоловіка, Ігоря Ясінського, мала за спиною жахливий шлюб, сама виховувала маленьку доньку і працювала в супермаркеті. Там вони й познайомились. Яна сиділа на касі, а Ігор часто заходив по якийсь крам.
"У нас було кохання з першого погляду, - зізнається Яна. – Коли він бував у магазині, я придивлялась до нього і казала дівчатам, що він неодмінно стане моїм. Ігор був дуже красивим, завжди зі щирою усмішкою, мав гарні очі. А потім якось я захворіла, лежала в лікарні, і він сам мене знайшов у соцмережах. Написав: "Доброго дня! Як ти себе почуваєш"? Так почалось наше спілкування. Через декілька місяців я познайомила його зі своєю сім’єю – батьками та донькою".
Яна й Ігор прожили разом лише три роки, але вони були найщасливішими. Ігор – прикордонник, сім’я жила в 20 км від Маріуполя, в селищі Ялта, на березі Азовського моря, де стояла його частина. Сам хлопець родом зі Львівської області. У Ялту приїхав у 2019 році, тоді ж вони з Яною й познайомились, у 2020 побрались, а у в 2021 році народилась донька Машенька. Ігор не дожив 2 дні до її рочка.
"Старша донька прийняла його як рідного, і зараз для неї це все дуже боляче, - розповідає Яна. - Вони й на риболовлю їздили, і уроки разом робили. Взагалі Ігор приділяв їй багато уваги, знаходив на це час. Він був молодший за мене на 2 роки і йому назавжди залишилось 26 років".
Ігор загинув на початку березня 22-го, захищаючи селище Старий Крим, яке також неподалік від Маріуполя. Яна дізналась про це 6 березня, якраз, коли молодшій донечці виповнився рочок.
"Я не вірила, що його вже нема, - крізь сльози продовжує Яна, - шукала майже 3 місяці. Знала місце, де Ігор загинув, їздила туди. Це був великий ангар, його тіло було під величезною плитою, самотужки дістати я не могла. І допомогти ніхто не міг, бо вже була окупація".
Лише в лютому 23-го року батько Яни, який залишився на окупованій території, поїхав на ту прикордонну заставу, де вже розташувались орки, і якось вмовив їх допомогти дістати тіло та дозволити поховати.
На момент нашої зустрічі Яна ще не ходила на майстер-клас, але мала ідею майбутньої картини: "Хочу намалювати море, дітей і себе. Море – це моя стихія. Після того, як чоловік загинув, я часто приходила на море – могла там плакати, кричати, вити, і врешті мені ставало легше".
Віта Каганюк назвала свою картину "Почуття". "Це моя вдячність чоловіку за щасливі роки, що ми з ним прожили разом, за дорослу доньку. За те, що він пішов нас захищати, не чекаючи повістки, і от зараз ми з вами спілкуємось саме завдяки йому та всім іншим хлопцям та дівчатам, які загинули, і тим, які зараз нас захищають", - пояснює жінка.
Віта здається набагато більш впевненою в собі, ніж Яна, але все одно іноді в очах ні-ні, та й промайне ледь вловима розгубленість та безпорадність.
Вони з чоловіком, Петром Каганюком, прожили разом майже 25 років, срібне весілля мали святкувати у 22-му році. "Було багато планів щодо цього святкування, мріяли з’їздити в Європу, - говорить Віта. – Тоді, перед війною, у нас був такий щасливий період, ми раділи життю, раділи, що ми ще молоді, і у нас є вже доросла донька (тоді їй було 19), що ми вільні. Чоловік тоді казав: "Віто, треба було не приходячи до тями народжувати другого".
Перше, що згадує Віта про свого коханого, це його усмішку та жарти, каже, що він був дуже веселий, мав справжній чоловічий характер, поруч з ним завжди було тепло, спокійно.
Петро був ветераном АТО, перед війною робив зарядні станції для автомобілів. А ще знайшов собі хобі – вироби зі шкіри. Першим зробив гаманець для дружини, Віта його й досі береже. Потім багато шив оригінальних гаманців, сумок, які дарував рідним та друзям.
В АТО він служив на кордоні Луганської області і "ЛНР", і майже туди й повернувся з початком повномасштабного вторгнення. Зранку 24 лютого він вдягнув свою форму, зібрав рюкзак і пішки попрямував до військкомату.
"Звідти він подзвонив і сказав, що натер ноги, бо давно не носив берці, - продовжує Віта. - І ми поїхали з моєю мамою і донькою у військкомат, привезли йому зимові чоботи, кросівки, їжі різної. Це був останній раз, коли я його бачила. Він ще зняв свій золотий хрестик з ланцюжком і віддав доньці. Після того він лише зрідка виходив на зв’язок – писав чи телефонував. Я навіть не знала, до яких військ він потрапив. В один з його дзвінків спитала, де він знаходиться. Відповів: "І близько, і далеко". Вже потім дізналась, що був у Чернігівській області. Загинув Петро 18 березня під час артобстрілу, зазнавши дуже важких уражень. Йому було лише 47 років".
В морзі Віті тіло чоловіка не показали, пояснили, що "дуже важкі поранення". Віддали лише пробиті наскрізь військовий квиток і посвідчення УБД, додавши, що смерть була миттєва.
"Мені дуже важко зараз. Дуже сумую, живу спогадами про нього, про наші щасливі моменти життя, - говорить Віта. – В цей проєкт попала випадково, я ж не творча людина, це, можливо, в пам'ять про чоловіка. Моя надія, що ми, наші душі, зустрінуться в засвітах".
У кожного – своє кохання. У когось це постійне свято, з несподіваними поїздками, подарунками, бурхливими зустрічами навіть ввечері після роботи, з великою кількістю пам’ятних випадків. А у когось воно тихе і спокійне, навіть і не пригадаєш щось особливе. Просто ти живеш і розумієш, що неймовірно щасливий від того, що поруч з тобою живе твоя кохана людина.
Як говорить Наталія Шпакович, ще одна учасниця проєкту, якісь особливі моменти сімейного життя згадати складно, бо у них всі дні були особливі. Після роботи і вона, і її чоловік Євген поспішали додому, щоб провести ще один вечір вдвох. Вихідні теж були спокійним и і тихими:
"Зранку поснідали, попили каву, починаємо готувати щось смачненьке, щось випікати. Ходили гуляти містом або до друзів, ми дуже любимо друзів, і хоча Євген спиртні напої не вживав, але коли у нас гості, то завжди пригощав. Все було добре. Ми побралися, коли мені було 18, а йому 22, зовсім дітьми, і я 30 років була щаслива". У нас народилась донька, яку ми довго чекали, зараз є маленький внучок.
Євген Шпакович загинув разом з братом дружини Юрієм Аксьоновим біля села Кліщіївка під Бахмутом. Вони були друзями, працювали разом на залізниці, служили в АТО, разом пішли на війну – спочатку в тероборону, а потім в ЗСУ, разом загинули, і разом поховані на Лісовому кладовищі…
"Хлопці були прекрасні – що брат, що чоловік, я була дуже щаслива, - говорить Наталія. – На початку війни чоловік мені казав: "Наташо, я ж з АТО повернувся, і зараз теж повернусь. Не хвилюйся, я сильний, ти сильна, чекай мене. Все буде добре".
За словами Наталії, і її чоловік, і брат були не тими людьми, що могли сидіти, ховатися, чекати повістки: "Євген патріот, любив свою країну, життя, ми будували плани. Перед війною переїхали в нову квартиру, про яку все життя мріяли, але, на жаль, він не встиг у ній пожити. Боляче дуже".
Свою картину – "Бавовна" - Наталія намалювала дуже швидко, за два дні. Каже, "сама від себе не очікувала". Вона планує й надалі малювати та брати участь у виставках.
"Ми під час малювання та спілкування хоч трішки відволікаємось, для нас це терапія, вчимося жити далі без них, - пояснює Наталія. - Але я знаю, що таке кохання і буду вічно його кохати, нести пам’ять про нього в серці. Він мене робив щасливою, кохав. Важко, дуже важко. Наснився мені, каже "Я поруч". Але ж як хочеться побачити його живого, сказати, як мені погано, пожалітися, впасти на плече… Мені його не вистачає, як повітря. Мене наче душить, я не можу вдихнути на повні груди".
Валентина Береза, згадує, що коли почалась війна, її чоловік Юрій Аксьонов якраз був у відрядженні, але дуже швидко повернувся: "Я дивилась, як він читає новини, і розуміла, що він піде сам, бо інакше не міг. Він був воїном, справжнім воїном".
25 лютого Юрій вже був у Києві і пішов у військкомат. Йому відмовили і сказали, щоб чекав, і якщо буде потрібен, то запросять. Але він поїхав у Бортничі до своїх побратимів, з якими був в АТО, і там пішов у тероборону. А в травні він вже приїхав до Києва і уклав контракт із ЗСУ.
"Звичайно, мені не подобалось, що він пішов сам, мені було страшно, я просила його не йти самому, щоб почекав, коли його викличуть у військкомат, - розповідає Валентина. – Але Юрій сказав: "Хто, якщо не ми? Там ідуть діти, а мені 51 рік, я сидіти на дивані не буду. Я йду вас захищати". Він був старшим сержантом, виконував обов’язки командира взводу, вмів вести за собою, в нього була якась така військова хватка".
До війни Юрій був цілком цивільною людиною. Закінчив колись залізничний коледж, але, як каже Валентина, умів усе – поставити двері, встановити кондиціонер, вікно, поклеїти шпалери. Перед Повномасштабним вторгненням працював на підприємстві, яке встановлювало кондиціонери в поїздах.
Подружжя прожило 26 щасливих років. Так сталося, що у кожного це був другий шлюб. У Валентини перший чоловік загинув, і вона залишилась сама та ще й вагітною. У Юрія щось не склалося з колишньою дружиною, і вони розлучились. Знайомі вони були давно, але якось зустрілись, поговорили і зрозуміли, що хочуть бути разом.
"Він був справжнім коханням мого життя, ми відчували одне одного, могли навіть без слів спілкуватись. Він знав по моєму диханню, що я себе недобре почуваю", - розповідає жінка.
У обох було багато планів, мрій. Юрій дуже хотів збудувати дачу, навіть вже вигнав коробку. Валентина вже уявляла, як вони будуть вечеряти разом, дивлячись на прекрасні квіти в саду, як до них будуть приїжджати діти з онуками.
А поки вони самі їздили в гості та подорожували.
"У вихідні ми їздили в село до стареньких батьків, ми обидва любили працювати на землі, на городі, - розповідає Валентина. - Нерідко подорожували, любили їздити в Карпати, у нас там були свої улюблені місця".
Коли Валентина почула, що існує можливість потрапити на проєкт арт-терапії з малювання картин олією, то одразу погодилась, бо давно про це мріяла. Звичайно ж, вона намалювала квіти, чудові півонії, можливо такі самі, які вона хотіла колись побачити в своєму з чоловіком саду.
"Я обов’язково закінчу ту дачу, але поки що навіть не можу відчути, що живу, - плаче Валентина. – Я наче й дихаю, але жити без нього не навчилась. Він був моїм всесвітом"…
* * *
"Жодного правильного способу пережити горе немає. Кожен переносить його так само індивідуально, як і любов", - пише Меган Девайн у своїй книзі "Це ОК, якщо ви не ОК". Вона дає, на мій погляд, слушні поради тим, хто хоче допомогти своїм рідним чи друзям пережити горе. І головне з них – бути поруч, виявляти свою любов. Приходити, допомагати, слухати. "Будьте любов’ю, - радить Меган Девайн, адже любов триватиме вічно".
Тетяна Галковська, Цензор. НЕТ
