Вадим Заболотний, 59-річний медик, що вже тікав у 2014-му році з Донецька, весною 2022-го переховувався у Драматичному театрі в Маріуполі. Він із дружиною ухвалив рішення їхати, коли усвідомив, що далі буде тільки гірше. Через два дні після їхньої евакуації на театр скинули бомбу.
Передчуття війни у повітрі
Чоловік згадує, яким запам`ятав Маріуполь напередодні повномасштабного вторгнення росіян.
«Ми вже були у передчутті чогось. Якесь внутрішнє почуття чи ще щось, що воно повинно статися, але коли — ми не знали. За декілька днів до початку війни ми пішли на ринок і придбали радіоприймач. Ми відчували, що буде погано і може не бути електрики, а десь треба брати інформацію. Потім цей невеличкий радіоприймач був одним із основних джерел інформації для всього Драмтеатру. Насамперед для тих, хто приходив до нас і слухав оці повідомлення. 8 років точилася війна поруч із містом. Ми вірили, і віримо й зараз нашим хлопцям, які стояли усі ці 8 років не просто на смерть, а на смерть ворогам! Ми ніколи не могли уявити, що за тиждень з іншого боку міста вже будуть стояти вороги. З іншого! Що за тиждень, може трішки більше, місто вже обстрілювали з усіх боків.
Здавалося, що у Драмтеатрі переховувалося ціле місто
У бомбосховищі Драмтеатру Вадим разом із жінкою опинилися 5-го березня, після того як зрозуміли, що бомбардування авіацією пересидіти у підвалі власної багатоповерхівки не вийде.
«Ми почули 5-го числа по радіо, що біля Драмтеатру збирається колона, яка буде потім евакуюватися. Коли приїхали до Драмтеатру, побачили, що стоїть багато машин, колону ніхто не формує, люди самі стали, як стали, у ту колону, простояли так декілька годин, а потім кажуть: «Немає евакуації. Роз’їжджайтеся».
Дочекатися евакуації Вадим вирішив у Драмтеатрі. На той час там вже було повно народу: діти, жінки, старі люди, чоловіки.
«Люди були налякані. І налякані не тільки тим, що відбувається, а налякані тим, що вони не знають, що коїться навколо. Починали бомбити — стан погіршувався. Переставали бомбити — навіть виводили дітей із Драмтеатру там поруч розташовувались дитячі майданчики, а трішки подалі взагалі була ковзанка. Ще її не розібрали зовсім. Криги вже не було, а огорожа цієї ковзанки ще залишалася. Це нас і врятувало, тому що потім цю ковзанку розібрали на дрова. Щоб опалюватись», — розповідає Вадим.
Військові пригнали дві польові кухні, і на цих польових кухнях маріупольці готували їжу. Поліція, військові, волонтери, самоорганізація самого театру займалися пошуком і доставкою продуктів, харчів. Те, що можна було десь знайти. Те, що не розікрали мародери. Поліція дозволяла зайти у якесь приміщення магазину, крамниці, і щось взяти на потреби громади Драмтеатру. Не для себе.
«Ми вірили в те, що напис «Діти» якось захистить»
Коли прильоти довкола Драмтеатру стали регулярними, люди вирішили хоч якось убезпечити усіх, хто перебував у бомбосховищах.
«Якось була нарада, і це викликало жваве обговорення — що не можна довіряти оркам. Що вони можуть по напису вдарити. І це лякало. Ми не знали, чи робити [це]. Дійшли висновку, що треба. Треба написати. Ще вірили в те, що воно якось захистить», — каже Вадим.
Чоловік розповідає, що українських військових у Драмтеатрі не було. Лише іноді вони приїздили, аби передати харчі та поінформувати про ситуацію в місті. Тому розповіді російської пропаганди про те, що у театрі базувалися українські армійці — суцільна брехня.
«Військові приїхали, привезли харчі, привезли польові кухні, а щоб знаходились — ні! Там не було нікого. Декілька родин поліцейських, до яких поліцейські, звісно приїжджали, навідували свої родини. Може відпочивали там декілька годин, я не знаю. Але вони теж не були постійно там, ці поліцейські. Одні цивільні, більш нікого! Нікого не було», — згадує чоловік.
Рішення евакуюватися було спонтанним
Усі «мешканці» театру перебували там заради одного — не тільки сховатися і не стільки сховатися, як евакуюватися. Усі чекали на евакуацію. Усі чомусь пов’язували це з Червоним хрестом, що ось Червоний хрест повинен організувати.
«Коли в кілометрі від тебе розбомбили пологовий будинок, лікарню, а це поруч, це максимум 10 хвилин пішки. Якщо вони б’ють по цим об’єктам, то чого чекати? І все посилюється, все стає гірше й гірше. У нас же ж не було зв’язку, хлопці налагодили якусь зарядку для телефонів, їм військові чи поліцейські генератори дали», — каже чоловік.
14-го березня Вадим вийшов до центрального входу театру і побачив, що формується якась колона з машин. Він запитав там у однієї жінки, що тут відбувається. Вона відповіла: «Зранку поїхала група, десь із 30-ти машин, і вони ніби прорвалися. Якось». А потім ще сказала, що прийшло чи їй чи комусь повідомлення на телефон — від ДСНС України чи ще щось — з рекомендованим маршрутом евакуації. Це і стало вирішальним сигналом для чоловіка.
«Я прийняв рішення, що треба евакуйовуватись. От зараз, бо іншого шансу вже не буде, бо дуже все погано навколо. Ліпше не буде, треба щось робити, треба їхати. А колона вже пішла. Ну я прийшов і кажу дружині, що треба їхати, 5 хвилин на збори, не більше. А сам побіг, у мене була домовленість із декількома людьми, що я можу їх взяти із собою. Сусідка відмовилась їхати з нами. Ще декілька людей, кому я обіцяв і кому запропонував, теж відмовились», — розповідає Вадим.
Патріотичні татуювання вирізали прямо на блокпостах
Перший блокпост окупантів був на в’їзді в Розівку.
«Питали: «А ви куди?» Я кажу: «До Запоріжжя». — «А чому не в ДНР?» І я вже чую по нотках у голосі, що ставлення уже не нейтральне. Ну так. Я кажу: «Я б поїхав і в ДНР, але з того боку стріляють, там йдуть бої, туди просто не проїхати. Ми тікаємо від війни тим шляхом, яким можна. А туди — ні!» — «А що, так воюють?» Я кажу: «Так, воюють і бомблять». А в мене в паспорті написано, що я народжений у Донецьку. Я донецький по народженню. Я кажу: «Я сам взагалі-то з Донецька», а він: «А-а-а, так типу ми земляки. Я ж з ДНР, а що — так сильно бомблять?» Кажу: «Так, бомблять, і сильно». — «Ну правильно, а як ви нас 8 років бомбили». І я ж бачу, що якщо далі продовжувати цей діалог, буде тільки погано. Тим паче в нього на плечі висить дуже вагомий аргумент. А в мене його нема. Бачу, що це йде провокація, і я йому кажу: «Знаєш, давай зараз не будемо».. Твердим голосом. Він погодився: «Ну, не будемо, так не будемо». І вони відійшли. За нами хлопці молоді їхали другою машиною, вони пропали, вони вже за нами не їхали. І потім з’ясувалося, що їх арештували».
Вадим згадує, що хлопців загальмували і стали перевіряти на татуювання.
«Ці хлопці мали якесь відношення до охорони одного із заводів. І в одного з них знайшли якесь патріотичне татуювання. І почали його вирізати по живому — там, на блокпосту. Цього хлопця, якому вирізали, зі слів, уже обміняли. А ті ще знаходились у полоні», — каже чоловік.
Росіяни цілеспрямовано знищували місто
«Достатньо просто подивитись на хронологію: що, коли, куди прилетіло. Прилетіло в пологовий — прилетіло. У лікарню — прилетіло. У пожежну частину, яка розташована навпроти нас, де ми жили, у будинку — прилетіло. Прилетіло в усе, що могло якось обслуговувати людей, — туди і прилітало. Швидка їздила тільки перший тиждень після початку війни, потім її не стало — мабуть, розбили машини», — каже Вадим Заболотний.
Чоловік дізнався, що зі всього будинку у Маріуполі вціліла одна квартира на першому поверсі. Сам будинок цілий, але він повністю вигорів:
«Після пожежі, яка була в нашому будинку, лутка з дверима приварились. Це, може, був, я не знаю, Сонцепьок, чи ще щось. Температура була така, що метал прикипів до металу. Сусідка, яка з нами перебувала у Драмтеатрі, вона зайшла потім у свою квартиру, каже: «Тільки попіл всередині».
«Я не хочу бачити їх у суді. Я хочу бачити їх мертвими»
У правосуддя над російськими вбивцями Вадим Заболотний не вірить. Впевнений, що такі як вони, розуміють тільки мову сили.
«Казати треба кулеметом. HIMARS-ом казати. Оцим треба казати. А на суді… Це не люди, вони не розуміють людського нічого. Куля, снаряд, ракета. Мені не цікаво їх бачити на лаві підсудних, мені цікаво бачити їх мертвими. Оце мені цікаво.
Я не можу собі уявити Маріуполь зараз під цими тарганами, під цією мерзотою. Перемога, знищення, а потім подивимось. Знищення усіх: і колаборантів — тих, хто допомагає зараз. Вигнати їх на***. Знищити. Знищити, а потім подивимось, де і як ми будемо жити. Повна перемога і повне знищення сволоти».
