Фото:Укрзалізниці
8 квітня 2022 року о 10:28 російські фашисти завдали цілеспрямованого удару двома ракетами «Точка-У» з касетними боєприпасами по будівлі Краматорського вокзалу. У той момент на станції перебувало близько 4 тисяч людей, які чекали на евакуацію — переважно жінки, діти та люди похилого віку.
Внаслідок обстрілу вокзалу 120 людей отримали поранення. Загинула 61 людина.
З 98 поранених, які були доправлені до медзакладів відразу після ракетного обстрілу, було 16 дітей, 46 жінок та 36 чоловіків. Дванадцятеро з них померли у лікарні. 38 людей загинули одразу на вокзалі.
«Завдяки низці досліджень траєкторії польоту ракети та аналізу інших аспектів вдалося встановити, що удар було здійснено з території Донецької області, яка ще з 2014 року перебуває під тимчасовою окупацією РФ», — повідомив речник СБУ Артем Дехтяренко.
Журналісти «Вчасно» зібрали згадки очевидців трагедії - військового медика, який попри важкий стан побіг рятувати постраждалих, та донеччанки, яка того дня дивом не опинилася серед загиблих на вокзалі.
«Ніхто не хотів помирати. Усі хотіли жити, тому й були на вокзалі…»
Ірина Животенко, мешканка Бахмута, пригадує: незадовго до трагедії на краматорському вокзалі вона була там — чекала евакуаційного поїзда. І те, що вона бачила, нагадувало пекло.
«Ми були у Краматорську в середу, за два дні до ракетного обстрілу. Стояли на вокзалі з сьомої ранку до восьмої вечора, коли нарешті нас посадили на потяг. Була жахлива тиснява, бійки. Багато автобусів привозили дітей, у яких була істерика, а старенькі люди втрачали свідомість. Це було пекло», — пригадує жінка.
Фото: АР
Софія Нікітіна — бахмутчанка. Пригадує, коли на початку вторгнення Україну обстріляли з ракет, зрозуміла: безпечного життя на сході вже не буде. Пам’ятаючи досвід окупації Краматорська, дівчина злякалася повторення цього. Тому вирішила виїхати бодай кудись із Донеччини. Зібравши два рюкзаки з одягом та клітку зі щуром Феліксом, дівчина на початку квітня приїхала з Бахмута у Краматорськ. Звідти хотіла виїхати поїздом — тим, який мав відправлятися 8 чи 9 квітня.
«Увечері 7 квітня Фелікс гуляв квартирою друзів, в якій ми жили — я інколи лишала його, щоб він побігав поза кліткою. У мене дуже боліла голова, і я тільки зранку згадала, що не закрила клітку. Щура не було ніде, я його шукала кілька годин. З’ясувалося, що він був під шафою, але поки я змогла його дістати — була майже десята. Друзі, які працювали поруч, сказали, що на вокзалі натовп, і я подумала, що мені місця вже не вистачить. Вирішила їхать 8 квітня, але прийти з самого ранку, щоб бути у перших рядах до поїзда, якщо він приїде… І я пила чай біля вікна, коли по вокзалу прилетіли ракети. У мене був шок: я вся у склі з вікна, в окропі… Мені тоді здавалося, що я померла, просто цього не зрозуміла», — каже дівчина.
Софія зізнається: того дня від розуміння, що вона мала померти на вокзалі, її «накрила» істерика. Увесь день дівчина під вій сирен «екстренки» та крики людей плакала на підлозі у квартирі. Тоді, пригадує, не було навіть сил відповісти на дзвінки рідних і друзів. Тому мама, яка виїхала з міста ще 24 лютого, очікувала найгіршого — що доньку знайде серед списків загиблих.
«Після четвертої я побачила, що в мене близько 100 пропущених — від друзів і батьків. Мама телефонувала разів 50, писала повідомлення, просила відповісти й благала сказати, що я не була на вокзалі. Коли я їй зателефонувала — вона не могла слова сказати, так ридала. І я тоді усвідомила, що мала бути мертвою. Як і люди там. які загинули. Вони ж теж хотіли жити, саме тому були на вокзалі, а не у своїх квартирах. Може, там вони були б живі», — пригадує Софія Нікітіна.
Того дня дівчина пригадує, як дивилася з жахом у небо й бачила стовп диму з вокзалу. Через віддаленість до вокзалу вона не могла чути зойки, крики та ридання потерпілих, але свідомість «малювала» ці звуки.
Фото: Укрзалізниці
«44 дні війни позначилися на кожному, всі виснажені та втомлені, але щиро посміхаються та підбадьорюють людей. Людей, які отримали шанс на порятунок. В один момент площа та перон перед вокзалом вкриваються тілами загиблих та поранених. Хаос. Паніка. Біль.
То скільки, ще має бути Краматорськів, допоки нам закриють небо?" — написав того дня перший заступник начальника Департаменту патрульної поліції Олексій Білошицький.
Дівчинка, яка попри втрачені ноги знову… побігла
8 квітня Наталія, Яна та Ярослав Степаненко були на вокзалі Краматорська. Разом з іншими місцевими жителями вони чекали на евакуаційний потяг, але російська ракета прибула раніше. У результаті загинули 50 та отримали поранення 98 людей. Родині Степаненко пощастило — вони вижили. Проте втратили кінцівки. Наталя, мати, втратила одну ногу, а її 11-річна дочка Яна втратила обидві. Перебуваючи у лікарні, вони дізналися, що чоловік Наталі загинув на війні, захищаючи Україну.
Фото: АР
Спершу її доправили на лікування до Львова. Увесь світ облетіла світлина, на якій Яну несе на руках хірург Львівської дитячої лікарні. Перші протези для ходи та бігу Яна отримала у США. Торік, після року відновлення за кордоном, вона повернулася до України. Тут дівчинка продовжила реабілітацію та отримала нові протези. Тоді, каже Яна, навіть мріяти не могла, що зможе долати дистанції на стадіоні.
«Я думала, що взагалі все буде дуже погано. Що я навіть не зможу ходити, але це не так. Мене підтримували щодня, у мене була підтримка й мотивація. Потім я знову почала ходити, і це для мене стало дуже важливо. Я довго пробула на цьому візочку, й зараз для мене дуже важливо — ходити та бігати», — розповіла дівчинка в інтерв'ю «pro100news».
Фото: АР
«Ми про себе не думали — просто мотали, мотали, мотали…»
Володимир із позивним «Койот» — бойовий медик однієї з бригад, які вже два роки поспіль обороняють Донеччину та Луганщину від окупантів. У квітні 2022 року він разом із побратимами потрапив під обстріл росіян. Тоді «Койот» отримав уламкові поранення: два — в руку, по одному — у спину та ногу. Порівнюючи з тими, які він отримав за останні два роки, він сміється: його тоді «погладили» уламки. Проте у квітні два роки тому це поранення було для нього більш відчутним та болючим.
«Ми у Краматорськ приїхали на відновлення — я і двоє побратимів. Ще вийшли з машини, дивимося: «Ого, а тут цивілізація!» — це ми так відреагували на кількість людей і машин у місті.
Орендували квартиру неподалік вокзалу, потроху приходили до тями. Нічого не віщувало біди, бо 12 квітня ми мали повернутися до своїх у зону. Але настав ранок 8 квітня. Скажу наперед: після побаченого ми всі повернулися раніше до своїх. От настільки ненавиділи під**і, що не могли себе стримати на місці. Відчували, що їх треба косить за кожного загиблого й пораненого на вокзалі", — каже Володимир.
Приліт ракет по вокзалу військові не лише почули, а й відчули — у їхній квартирі вибуховою хвилею вибило скло й «розкурочило» вікна. Ніхто з чоловіків не постраждав, але, каже «Койот», відразу зрозуміли, куди прилетіла ракета.
«До того за кілька днів ми читали, скільки людей евакуйовують із вокзалу. І тому питання, коли туди прилетить, було лише питанням часу. Але ми думали, що це станеться уночі, коли людей менше. Коли хоча б діти не мають бути на вокзалі», — згадує чоловік.
З дому він вибігав, шкутильгаючи, і маючи з собою 12 турнікетів та рюкзак бойового медика. Ще по двоє турнікетів і невеличкі аптечки — у побратимів, які також побігли з ним до вокзалу.
Фото: Укрзалізниця
Дістатися місця трагедії вдалося лише через пів години, пригадує «Койот». Тоді на місці вже були десятки медиків: цивільні та військові. Людей рятували чим могли — і молитвами, й медикаментами.
«Страшно нам було, звісно. Усім нормальним людям страшно. Але ми не думали про це, а тільки мотали, мотали, мотали… Я наклав усі 12 турнікетів, які мав. Одному чоловіку, якому відтяло ногу, ще одній жінці, в якої уламок залетів і вилетів через руку. Декому накладав, хоча бачив, що людина не доживе до лікарні. Але, чесно, просто не міг забрати цей шанс на життя, бо це були такі молоді хлопці й дівчата, що було б злочином — не накласти той турнікет і бачити, як вони стікають кров’ю», — каже чоловік.
Для «Койота» того дня та протягом усіх наступних перед очима стояли ще теплі тіла загиблих. Переважна частина були вбиті росіянами ще в перші хвилини ракетного удару. Проте це не рятувало від думок.
«Я подумав: „Так стоп. Ми ж там ніби рятуємо людей, у сіряку, щоб вони не вмирали. А вони вмирають тут! Нібито далеко від фронту!“. Це був якийсь момент прозріння, що це нечесна війна. І що ми собою, на „нулі“, все оно не зможемо закрити людей тут. У Краматорську, Києві, інших містах. Чесно, тоді руки опустилися. Я не розумів, що ми тоді всі робимо, якщо весь інший світ просто „ковтає“ цей воєнний злочин», — пригадує Володимир.
Від того дня «Койот» врятував уже десятки життів побратимів. Проте зізнається, що попри це пригадує людей, яким тоді, 8 квітня, було запізно допомагати.
«У нас зараз орки мають бути як кістка поперек горла. Після того, що вони вже зробили, скількох вбили — ми їм нікого не можемо пробачити. Вони вбивають не одного з нас, а всіх нас! Просто зараз не ваша черга, але на вас вони теж націлились. Отак треба думати і ставитися до росіян. І треба їх косить, поки вони не випалили нас усіх», — наголошує військовий.
Фото: пресслужба «Укрзалізниці»
9 квітня, в пам’ять про загиблих у Краматорську «Укрзалізниця» лишила порожніми місця під номером 52 в поїздах по всій країні.
«Замість пасажирів, які могли б бути там, на цих місцях їхали квіти, несучи країною нашу тугу за безвинними жертвами російської агресії, за життями наших громадян, які були відібрані жорстоко та сплановано», — розповіли у пресслужбі «Укрзалізниці».
Залізничне сполучення із Краматорськом було відновлене лише 14 жовтня 2022 року. Після понад пів річної перерви потяг «Київ-Пасажирський — Краматорськ» мав кінцеву станцію у Краматорську, який нині постійно перебуває під російськими обстрілами. Тож на сьогодні крайня станція поїзда — Краматорськ.
