Відсутність лапки або зубів, сліпота, глухота, параліч, атаксія — все це не робить тварин гіршими. Вони так само прагнуть знайти люблячу людину та дім. Однак, як правило, при перших ознаках інвалідності від них відмовляються, а з притулків забирають зазвичай найкрасивіших та найздоровіших. Ми познайомилися з п’ятьма українцями й українками, які не побоялися взяти на себе відповідальність та прийняти у сім’ю незвичайного собаку або кота, а в окремих випадках — одразу декількох. І знаєте що? Це найщасливіші тварини у світі, які роблять щасливими й своїх людей.
Героїня: Райлі
Вік: 2,5 роки
Порода: більшою мірою сибірська лайка
Особливість: ампутована передня права лапа
Господар: Павло Григорішин, керівник проєктного департаменту Нова Пошта Глобал
ІСТОРІЯ
Я сильно хотів собаку, а коли почалося повномасштабне вторгнення, вирішив — кожен день може бути останнім, чого відкладати. Хотів породу, яку можна тренувати, тож почав шукати розплідники біля Києва. І от я вже був готовий їхати знайомитись з бордер-колі, коли відкрив Інстаграм. Хтось з моїх друзів зробив сторіз — неймовірно гарний собака сидить в Одеській області та чекає на господаря. Нічого невідомо: ані порода, ані вік, ані історія життя. Однак на другій секунді гортання фотографій я зрозумів — має бути моєю.
Я одразу написав кураторці величезний довгочит про себе. Вона ж розповіла все про собаку, показала відео, як Райлі радісно носиться полем, а вже через день бла-бла-каром привезла її в Київ. Так ми й зустрілися.
Ніхто не знає, яке у Райлі було дитинство. Відомо тільки, що колись вона жила в селі Одеської області в алкоголіків на ланцюзі. Сусіди довго намагалися викупити її у господарів, бо бачили, що собака хороший. Але ті не віддавали. Наступне, що відомо, що Райлі помітили просто бродячою по селу з вже зламаною правою передньою лапою. Якісь перехожі її відвезли до ветеринара, той сказав, що треба ампутувати. Але невідомо, чи це було насправді необхідно.
Ветеринар ампутував лапу десь у березні 2022 року, потім для Райлі знайшли кураторку, з якою я і зв’язався. При тому жила собака у якоїсь баби Каті в іншому селі на Одещині, яка згодилася прихистити тваринку. Дякую їй велике, але там теж умови були не казкові — Райлі жила у клітці, харчувалася незрозуміло чим, тобто ніхто за нею не слідкував. Вона була на 7 кг товстішою, ніж треба. Зараз вже схудла до тієї ваги, яку мені рекомендував ветеринар, 15-16 кг, і бігає дай боже. Якщо вона захоче, я її не наздожену.
З самого початку я вирішив серйозно з Райлі займатися: кінолог, тренування, консультації. Взагалі дізнатися, яка вона, що любить, що це, зрештою, за порода. Наскільки я тепер знаю, більшою мірою це сибірська лайка, на що вказують вуха, хвіст і колір шерсті.
ОСОБЛИВОСТІ
Про тварин з інвалідністю до зустрічі з Райлі я не знав нічого. Тому і стереотипів не мав, але кілька мініфобій у мене заклали кінологи та ветеринари. Кінолог порекомендувала бути обережним, бо інші собаки можуть бачити, що у Райлі немає лапи, і атакувати її. Немов вона незвична або слабка — для деяких інстинктивно це може бути викликом. Проте, на щастя, побоювання не підтвердилися.
У минулому Райлі мене непокоїть єдине — вона агресивна до інших собак. Невідомо, що вплинуло на таку поведінку.
Нюансів догляду за Райлі майже немає. Бажано слідкувати за вагою, а саме за суглобами єдиної передньої лапи, бо все навантаження, коли вона рухається, стрибає, спускається сходами, приходиться на неї. Я цікавився, чи можна зробити якийсь функціональний протез. Але вони всі скоріше будуть її обмежувати — Райлі не зможе нормально бігати або пересуватися сходами. Проте якщо колись і друга передня лапа відмовить, то знайдемо рішення, яке дозволить їй просто рухатися. А якщо ні, то я буду її носити на руках. Я точно зроблю все, щоб вона була щасливою.
Для Райлі Київ — це перше місто в її житті, вона навіть в Одесі не була. Всі шуми, натовпи, купа собак, котів, птахів — якоюсь мірою це все для неї нове і цікаво проходити це разом з нею. Вона досі налякана і стресує на вулиці, для звикання має пройти ще якась кількість років.
Я не ставлюся до неї як до безпомічної та не ношуся навколо, якщо вона впала. А Райлі таке робить постійно, може грохнутися, встати, і все ок. Взагалі у нас такі відносини, що я рідко кажу їй, що робити. Вона сама, наприклад, вирішила, де хоче спати. Таке спілкування і мені підходить, і їй.
У Райлі є свої аксесуари, наприклад, QR-код і бейджик. Раніше я її вигулював з намордником, тому що вона їла все підряд з підлоги. Згодом я навчив її так не робити, став більше довіряти і тепер вона гуляє без нього. Також у неї спеціальна кастомна шлейка під три лапи, яку робили під замовлення.
У планах — постелити м’яке покриття у формі пазлів на підлогу, щоб Райлі не було слизько. Як мінімум я збираюся їх покласти на поворотах і в тих місцях, де вона найчастіше буває. Також Райлі не може плавати. Тільки якщо на ній буде рятувальний жилет. Ми ще з нею цього не робили, але цього року планую спробувати.
Коли я гуляю з Райлі, мене часто питають «А що з лапою?» — і це бісить. Підходити й питати таке в контексті тварини так само неввічливо, як і у людини. Інколи роблю здивоване обличчя і кажу: «А що, немає лапи?». А інколи: «А що, у собак 4 лапи?». Буває заявляю, що з’їв лапу на сніданок, а з останнього — що вона дуже швидка, тому у неї одна лапа тут, а інша там. Треба бути готовими до того, що для інших людей це новина. Коли вони бачать тваринку з інвалідністю, то можуть ставити чутливі для вас запитання.
РЕКОМЕНДАЦІЇ
Чесна рекомендація — підібрати тварину під свої можливості. Якщо у вас немає достатньо часу, то не варто брати собаку, з якою треба багато гуляти. Якщо на улюбленця доведеться витрачати 20 тис. грн на місяць, а у вас немає таких грошей, теж не переоцінюйте себе. Це буде впливати і на вас, і на саму тваринку. Для мене взяти додому живу істоту — це назавжди. Потрібно бути готовим віддати максимум, тому що мені, наприклад, важливо, щоб Райлі була щаслива.
Я б всім радив 3-4 заняття з кінологом, щоб він підказав, що це взагалі за істота. Наприклад, він може сказати, що пес більше любить бігати, ніж ходити, або нюхати, ніж гризти. Або розповісти про три базові активності, завдяки яким собака заспокоїться: гризти, лизати і нюхати. Я всього цього не знав. Також я не знав, що заняття з кінологом — це 90% роботи з власником і тільки 10% з собакою. Однак не панікуйте. Не варто трястися, проходити 10 перевірок у ветеринара на місяць, купувати якусь інноваційну мазь тощо.
А ще такі тварини дуже вдячні. Неоціненний той момент, коли ти дивишся на свого улюбленця, він дивиться на тебе у відповідь і ти думаєш: «Ага, ти мене любиш, я знаю».
Героїня: Славка
Вік: 2 роки
Порода: невідомо
Особливість: немає очей
Господарка: Анастасія Макієвська, UX-дизайнерка в PandaDoc
Сусідка: собака Миша, пів року, здорова
ІСТОРІЯ
Я завжди мріяла про тварин. В планах був собака, але одного разу я гортала стрічку в Інстаграмі, і в акаунті про допомогу тваринам побачила фотку сліпої кицьки. Я одразу подумала: «Це вона». Що не можна пояснити раціональними аргументами, просто стався метч.
Тож я поїхала знайомитися зі Славкою у притулок-квартиру на Оболоні, де було три кімнати й в кожній десь 10-15 котів — хтось на ліжечках, хтось, менш соціальний, у клітках. В одній з кліток сиділа вона. Я засунула всередину руку, почала її гладити, і, хоч кішка була налякана, стала мурчати як трактор. Я зрозуміла, що це моя дівчинка.
Наступного ж дня після того, як я сказала «собаку брати не буду», ми з подругою відправилися у притулок для тварин. Я регулярно приводжу корм і допомагаю. В якийсь момент хазяйка притулку винесла цуценят і дала мені одного потримати. Воно було таке маленьке, я навіть не знала, хлопчик то, чи дівчинка — просто закинула його за комір, де воно весь час тряслося. Я з ним так походила і подумала: «Ну що, схоже, теж моє».
Тому так вийшло, що собака і кішка з’явилися з різницею у два дні — у листопаді 2022 року. І краще так не робити, тому що забагато екшену водночас. Цуценя, яке виявилося дівчинкою і отримало ім’я Миша, тиждень плакало і не давало спати. Кішка три дні ховалася за кріслом, тому що у неї був стрес. Вже потім вона почала виходити, пити водичку, шукати лоток. Також був веселий етап, коли Миша і Славка по черзі одна одній давали прочуханів. На фоні всього цього про небезпеки війни я взагалі навіть не думала. Єдине, замислювалася, як в разі чого евакуювати бабусю (а у неї теж кішка), себе і всіх тварин.
ОСОБЛИВОСТІ ДОГЛЯДУ
Славка така ж, як всі інші кішки — так само грається, ходить, нявкає, не дає спати, оре після того, як сходила в лоток. Жодних стереотипів стосовно тварин з інвалідністю у мене не було. Це ті самі тварини, єдине, що їм треба трохи більше уваги. Хоча от Миша без інвалідності, але часу жере неймовірно багато, бо вона мала, і як мінімум треба слідкувати, щоб нічого зайвого не з’їла.
Славі близько 2 роки, вона грайлива молода киця й все у неї попереду. Волонтери вивезли її зі Слов’янська — вона вже тоді була без очок, тільки з заглибленнями під них, які зашили в клініці. Ймовірно, це у кішки з народження. Вона по-іншому і не жила, тому максимально адаптована до середовища. Слава гостро реагує на запахи та на звук, на них і орієнтується. Якимось чином навіть ганяється за комахами по хаті. Пташок за вікном чує, але не розуміє, що це.
Вона вивчила периметр у квартирі, звикла до конкретного розташування предметів і філігранно лавірує між ними. Тому тепер переставляти меблі небажано. Проте під час різких звуків, наприклад, обстрілів, Слава стресує, втрачає орієнтацію і може у щось врізатися. Лоток вона впізнає за запахом, при тому одразу його знайшла, попри те, що це була незнайома територія.
Кішка трохи лякається незнайомих голосів, перший час шугалася навіть мене. Потім стала звикати. Бажано взагалі не створювати різкого шуму, тому що звичайна кішка може побачити джерело звуку, а Слава — ні. Вона стресує, забивається у куток, а потім заспокоюється і йде досліджувати, що то було.
Славка вимоглива — якщо їй потрібна увага, то вона прийде, залізе на голову і не відстане, поки ти її не погладиш. Таке враження, що вона нарешті дорвалася до любові. Коли я тільки її взяла, вона була обережна і відсторонена, хоч і ласкава. Часто сиділа під ліжком, щоб її ніхто не чіпав. Зараз перевірка на довіру пройдена.
Перш ніж показати Славі новий дім, я поставила сітки на вікна та балкон. Така була умова власниці притулку, та я й сама б це зробила — так безпечніше. Жінка зазначила, що багато хто відмовляється від котів, коли чує цю вимогу.
Звичайно, я переживала, як зживуться сліпа кішка та цуценя. Потім усвідомила, що кішка — це так чи інакше звір, а вони образити себе не дадуть. Тому якщо Слава не хоче гратися з Мишею, то два рази лапою її приголубить і та зрозуміє. Єдине — Миша, коли грається, слюнявить Славу, тому вона інколи зализана. Звірі адаптуються і до сліпоти, і до трьох лап, і до інвалідних візків. Проте якщо вони ситі, у теплі та оточені любов’ю, то щасливі.
З поїздками все виявилося також не так складно, як я думала. Мишу я віддаю подрузі, а Славу приходять годувати. Як і звичайній киці, їй спокійно вдома самій — треба лише корм, свіженьку водичку й щоб погладили. А от при зміні локації Слава стресує більше за інших, бо нове місце і купа нових запахів, джерело яких вона не бачить.
Ще одна особливість — коли я виставляю Славку в Інстаграм, деякі люди не розуміють, що вона сліпа, а думають, що вічно мружиться. Одного разу навіть на запитання «А чого вона постійно мружиться?» довелося відповісти «Тому, що у неї немає очей».
РЕКОМЕНДАЦІЇ
У нас є тенденція брати породистих тварин. Я й сама хотіла б таку собаку. Або навіть з притулку, але гарних — з різними очима, яскравим забарвленням тощо. Проте чим гірші інші? Скажімо, у притулках є тенденція, що чорних собак не забирають. Натомість обирають тих, у кого смішні вуха або незвичайна шерсть.
Тварини з інвалідністю такі ж, як і всі, але свої можливості також треба адекватно оцінювати. Не варто через силу піклуватися про живу істоту, вона це відчуває. Наприклад, у мене є знайомі з собакою, які вирішили врятувати ще одну. А нещодавно в близькому колі зізналися, що не витримують і шукають для тієї люблячу родину. Звісно, це сумно, але вони вчинили правильно. Краще, щоб у тварини були господарі, які зможуть приділяти їй достатньо часу.
Проте все це дрібниці. Я стала посміхатися разів у 10 більше, бо вони мене радують, щось чудять або просто смішно лежать. Якщо хочеш більше радощів — то от перевірений спосіб.
Герой: Дуглас
Вік: 6 років
Порода: такса
Особливість: паралізована половина тіла
Господарка: Ольга Булкіна, лікарняна клоунеса в Охматдиті
ІСТОРІЯ
Я працюю в Охматдиті лікарняною клоунесою. Надаю емоційну підтримку дітям, які проходять важке лікування. Проте так було не завжди, раніше я працювала на телебаченні. Років п’ять тому Дугласа знайшли на вулиці знайомі, він тоді ще не був паралізований. Ми жили разом з хлопцем, побачили його фото і вирішили забрати песика собі. Потім ми з Дугласом залишилися вдвох, а чотири роки тому я мало його не втратила.
Це сталося різко. Одного дня я прийшла додому, а собака з величезними очима сидів і кричав від болю. Поки його рятували, змінили клініки чотири, лікарі просто опускали руки. Один з них пояснив, що це, скоріше за все, наслідок дитячої травми, тому що коли я його забрала, у малого було зламане ребро. Чи його били, чи він падав — невідомо.
Тоді невролог сказав, що у Дугласа 10% на життя і навіть якщо він виживе, то лишиться з інвалідністю. Мені лікар так і казав: «Навіщо це вам, навіщо це собаці? Може приспати?» У мене були сльози, я там на підлозі в лікарні плакала і казала: «Якщо у нас є 10%, то давайте за них боротися!». Не думаю, що це через цинічність лікарів. Вони просто бачать багато людей і розуміють статистику, не всі ж готові брати на себе цю відповідальність. Але хто я така, щоб приймати рішення — жити Дугласу або ні? В результаті малий вижив. У нього паралізована вся задня частина тіла. Я жартую, що у нього як у кота, дев’ять життів, шість з яких він вже витратив.
Сам Дуглас адаптувався. У собак немає психологічної травми через інвалідність на кшталт «я тепер не такий як всі». Він вже кілька років так живе і почувається доволі щасливим. Але приховувати не буду, це нелегко, а найважчим був період адаптації та звикання до нових умов життя.
ОСОБЛИВОСТІ
Дуглас не може самостійно ходити в туалет, тобто я двічі на день роблю йому спеціальні процедури. Перші пару місяців це був взагалі жах, тому що йому потрібно було три рази на день робити вправи, масажі, туалети, — мені було важко й довелося повністю міняти життя. До того я 12 років працювала на ТБ і вже не могла їздити на зйомки. Я знайшла роботу неподалік дому і почала займатися постпродакшеном. Кожні три години я з роботи навідувалася додому. Оскільки це робочий час, я компенсувала це вихідними, так місяці півтора нон-стоп пропрацювала. Через кілька тижнів у мене взагалі їхав дах, я вже не розуміла, скільки часу пройшло, який день тижня тощо.
Коли ми тільки приїхали після клініки, я з паралізованим собакою на руках боялася й не знала, як і що робити. Але потім адаптувалися і він, і я. Ми пішли в школу на реабілітацію — двічі на тиждень їздили на заняття, щоб у Дугласа не атрофувалися м’язи, щоб привчити тіло жити в нових умовах. Кожні три години займалися зі спеціальними килимками та м’ячиками для реабілітації. На вулицю я його спочатку виносила на руках, потім ветеринар і мій хороший друг Кирило Мілованов розробив візочок.
Деталі надруковані на 3D-принтері, трубки купили в Епіцентрі, колеса взяли від роликів, а збрую безплатно пошив київський бренд Hardride. Кирило спочатку малював ескіз, як все це має анатомічно виглядати, щоб собаці було комфортно і лапи правильно рухалися. Потім методом тестів зрозуміли, чого не вистачає. Це вже версія 2.0, ми з лікарем називаємо це Duglas Pro.Model. Такі візочки коштують близько 400 євро, якщо робити на замовлення, а замовляти їх треба або з Бельгії, або з Німеччини.
Дома Дуглас без візочка й в основному лежить. Раніше у нього був манеж метр на метр, щоб коли я йшла з дому, він залишався там. Я його не пускала гуляти по квартирі, бо він стрибає тільки на передніх лапах і може себе травмувати. Зараз я купила Дугласу суперкомфортне ліжечко, з якого він навіть не хоче злазити.
Зоопсихолог сказала, що у тварин немає депресії через травму, але вона може бути через інше. Дуглас дуже компанійський і активний, йому потрібні люди. Тому, наприклад, коли я сиджу на кухні з друзями, а він в кімнаті, малий сумує. Він відчуває, що його залишили й він самостійно не може опинитися там, де хоче. Тому Дуглас завжди зі мною: на всіх навчаннях, на zoom-колах, всюди.
Я навіть стала його брати з собою на роботу в лікарню, а він почав неймовірним чином знаходити контакт з дітьми. Перші дівчата, з якими він познайомився, були з відділення онкології — 5 і 6 років. Вони одразу одне до одного потягнулися, між ними прям космічний зв’язок був. Ми з колегами кажемо, що Дуглас — найменший волонтер найбільшої дитячої лікарні.
Дугласова аптечка більша, ніж моя. Він не відчуває задню частину тіла, тому у нього бувають проблеми зі шлунком. Те, що шлунок взагалі функціонує, це вже фантастика. Тому дома завжди є уколи, протизапальні тощо. Дуглас має спеціальний корм, йому не можна давати смаколики зі столу, бо одразу можуть початися проблеми.
Нещодавно малому робили переливання крові. Кровотеча почалася об 23:20, вже комендантська година й нічого не можна було вдіяти, окрім як чекати до ранку. Було багато крові, а я сиділа поруч з ним і молила його, щоб він тримався. Врешті його врятували — знову дивом. Виявилося, що цей дурник з’їв шкарпетку, почалося запалення, довелося робити повне переливання крові й діставати шкарпетку.
Також Дугласа не можна залишити просто на друзів або знайомих, якщо я кудись їду. Йому потрібен особливий догляд спеціалістів, які знають, як і що робити. Зазвичай залишаю у клініці або реабілітаційному центрі.
РЕКОМЕНДАЦІЇ
У мене до Дугласа не було собак, це перша тварина, за яку повністю відповідаю я. Тому я не знаю, як могло б бути по-іншому. Відмовитися від собаки через інвалідність? Погодитися на евтаназію? Та ніколи, це ж моя сім’я! Коли ти береш на себе відповідальність за тварину, то робиш це на 100%. Це той, хто без тебе не зможе — його життя залежить від твоїх дій або бездіяльності.
Наразі питання інвалідності стає актуальним не тільки в контексті тварин, а й людей. Нам треба привчати суспільство до того, що фізичні та фізіологічні особливості — це частина життя. Вони ніяким чином не впливають на любов і турботу. Зараз з фронту багато хто повертається без кінцівок, це не робить людей гіршими.
Те ж саме стосовно тварин — коли ти береш улюбленця, це не про картинку, це про почуття й любов до конкретної живої істоти. Немає такого другого Дугласа у світі. Він чудовий і особливий, я його дуже люблю. Вважаю, що цей собака робить мене щасливою кожного дня. Не дарма говорять, що одного дня ти рятуєш собаку, а потім він рятує тебе все життя.
Герой: Юні
Вік: 5 років
Порода: шпіц
Особливість: нефункціональна задня права лапка, відсутні майже всі зуби
Господарка: Інеса Матюшенко, співзасновниця та комунікаційниця фонду Inspiration Family
ІСТОРІЯ
Взагалі я ветеринар за освітою і працювала у клініці. Починала з асистента хірурга, а коли йшла з галузі, була анестезіологом. Тому з досвіду скажу, що у ветеринарів рідко коли здорові тварини. Зазвичай у них з’являються улюбленці, коли хтось від них відмовляється — власники приносять тваринку усипляти, а лікар забирає її собі.
У мене так сталося з першим шпіцом, Мєлкім, якого власниця принесла на евтаназію. Він був життєрадісний і активний, не виглядав як той, хто мучиться і потребує полегшення. Жіночка ж сказала, що у нього вроджене захворювання, вона його купила за 1000 євро і стільки ж вже витратила на лікування, то нащо він їй. Це одна з причин, чому я пішла з ветеринарії — люди. Я на цього малого подивилася, попросила підписати від нього відмову і забрала його собі. Мєлкій прожив у мене ще три роки.
Через рік після того мені прийшло повідомлення з незнайомого номера: «Шпіц треба?». Я така: «Треба, а хто це?». Виявилося, що колишня колега. Вона сказала, що до них прийшла заводчиця, у якої багато шпіців. У одного з них не працювала задня лапка. Заводчиця довго намагалася щось зробити, водила його на плавання і на масажі, але марно. Колінна чашечка не стоїть в суглобі, на рентгені її взагалі не видно. Можна було б механічно і чашечку поставити на місце, і штучні зв’язки зробити, але у нього вже не працюють м’язи, тому треба було ставити зовнішні металеві конструкції. Була б довга реабілітація, а план міг би ще й не спрацювати. Тож власниця вирішила його просто віддати в добрі руки та не мучити операціями.
Я забрала Юні до себе і одразу повела до ще двох ортопедів. Врешті вирішили, що з лапкою нічого робити не будемо. Це взагалі не проблема, він гасає як кінь. Але виявилося, що у нього проблема з носом, бо він хрюкав так, що ми з чоловіком не спали ночами. Якось ми вирішили профілактично почистити йому зуби ультразвуком і з’ясувалося, що у нього м’які кістки верхньої та нижньої щелепи, зуби буквально вивалювалися. Так у Юні залишилося 4 зуби. А ще десь через пів року після того, як ми його взяли, у Юні стався розлад шлунку. Тому три лапи — це взагалі найменша з проблем.
ОСОБЛИВОСТІ
Ампутувати зламану лапку поки не думали, бо вона функціональна — Юні нею чухає вушко. Він пристосувався й нормально собі бігає і на трьох. Навіть пісяти навчився смішно, для цього він стає на передні лапки, балансує тільки на них і у такому положенні робить свої справи. Він маленький, тому задня лапа не особливо перевантажується, але я все одно переживаю, що у майбутньому можуть бути проблеми з суглобами.
Юні не може нікуди застрибнути, а іноді навіть боїться сходинок, якщо вони круті — не ризикує спускатися. Але якщо його морально підтримати на кшталт «давай, ти зможеш!», він спробує. Ми купили йому спеціальну сходинку, щоб він міг заскакувати на диван самостійно й був більш незалежний від нас.
Через те, що у шпіца лише чотири зубики, сухий корм замочуємо в перемішку з консервами. Всілякі смаколики з магазину типу кісточок не підходять, тому мій чоловік сушить для нього спеціальні ласощі як-от яблука і робить пастилу з буряка та картоплі. Юні ці смаколики обожнює — коли відкриваєш баночку, починається істерика.
Попри відсутність майже всіх зубів, Юні примудряється мене куснути тими чотирма, що залишились. Також він у буквальному сенсі не тримає язик за зубами, тому той кумедно вивалюється з рота.
Найбільше я страждаю не від інвалідності Юні, а від того, як поводять себе незнайомі люди. Майже кожного дня у мене питають, що у нього з лапкою. Ми вже з чоловіком хочемо собі якісь тематичні футболки зробити з написом «Лапка не працює з дитинства». Чомусь вважають, що підійти до людини, у якої улюбленець з інвалідністю, і почати розпитувати — це нормально. Але до людей так не підходили б. Це про якусь загальну вихованість та бажання дати пораду, якої не питали.
Треба міняти ставлення нашого суспільства не тільки до тварин з особливостями, а взагалі. Підвищувати рівень толерантності, емпатії та обізнаності. От мене обурюють деякі оголошення, де за копійки продають шпіців, чихуахуа, йорків, британських котів тощо. Тому що є заводчики, а є «розводчики». Виростити здорового собаку — це купа грошей і зусиль. Але буває, що тварин утримують в ржавих клітках і грязюці. Вони травмовані психологічно і з купою захворювань. Це великий шматок бізнесу і, на жаль, люди його підтримують, коли купують цих тварин.
РЕКОМЕНДАЦІЇ
Коли люди беруть собаку з вулиці або без породи, думають, що ті якісь безсмертні й нічим не хворіють, що їх не треба обробляти від паразитів і лікувати. Помилка! У безпородних тварин менша ймовірність генетичних захворювань, але такий самий організм, за яким треба слідкувати.
Найперше, що ви маєте зробити — прийти до ветеринара і проконсультуватися, які можуть бути несподіванки, чого чекати, які особливості харчування. Класно знайти свого ветеринара, який буде знати цю тварину як сімейний лікар. Тоді ви будете розуміти всі можливі нюанси, які не стануть несподіванкою.
Навіть без інвалідності треба розуміти, що це кошти — як мінімум на регулярну вакцинацію. А як щось стається — це теж певна сума. Якщо для лікування людей у нас є програма гарантій, сімейні лікарі тощо, ветеринарії безплатної немає.
Важливо, що коли береш тваринку з особливостями, ти до них звикаєш, адаптуєшся і нічого в тому страшного немає. Найгірше у всьому цьому — реакція людей, коли вони бачать улюбленця. Але всі можливі складнощі ніщо, бо ми з чоловіком, наприклад, кажемо, що вся наша кукуха тримається виключно на Юні.
Герої: Мох, Шейна, Шуля, Сіма
Вік: невідомо
Порода: невідомо
Особливості: сліпий та глухий, без однієї лапки, з атаксією, з атаксією відповідно
Господарка: Ірина, фінансова директорка
Має 7 котів, 4 з яких з інвалідністю, та одного собаку
Сусіди: коти Моня, Шалом, Іриска та пес Бруклін — здорові
ІСТОРІЯ
Я з дитинства любила тварин, але у мене їх ніколи не було. Зараз я, напевно, це компенсую. Я стала приділяти увагу тваринам з інвалідністю або з притулків. Тільки собаку Брукліна мені подарували, коли мій попередній французький бульдог з притулку помер. Мені хочеться дати їм шанс на гарніше життя. Я не проти купівлі тварин, але якщо є можливість забрати тих, хто вже сумує без дому та любові, я краще буду робити це. Бо чим вони гірші?
Я орієнтуюся на відчуття. У мене і діти з дитячого будинку. Коли питають, як я їх обирала, я не маю точної відповіді. Сім років тому мені показували багато фотографій дітей і одного разу працівниця служби сказала, що прийшли нові анкети і знімки. Там була дівчинка 8 років, але я хотіла молодшу. А ще у неї був братик 10 років, розлучати не варіант, тому пропонували забирати одразу двох. Я не була готова, але вирішила одним оком подивитися і з певним скепсисом поглянула на фото. Пам’ятаю, що всередині у мене щось перевернулося і мурахи пішли тілом. Я прям там і сказала: «Це мої діти, я їх забираю». Дивно, але так і з котами — я просто бачу, що тваринка моя.
Першим з’явився Мох. Я його побачила у Фейсбуці і не могла перестати думати про нього. Зазначали, що кіт сліпий, про глухоту я потім дізналася вже на практиці. Мох у мене вже 11 рік, але коли я його брала, лікарі казали, що він і до року не доживе. Кіт перехворів на усі можливі захворювання, але все тримається кігтями за це життя. В клініці його називають Дункан Маклауд. Я спочатку назвала Парамон, потім скорочувала до Парамошка, потім до Мошка й от тепер Мох. Він досить серйозний і виглядає насупленим, але насправді дуже ніжний, особливо, коли беру його на ручки.
Він адаптований до квартири, легко застрибує на стіл і спить на ньому. Знаходить все за запахом, а ходить зазвичай прямо біля стінки — так він торкається поверхні своїми довгими вусами та орієнтується у просторі. Єдине, що може іноді переплутати якусь ганчірку з туалетом, бо подумає, що то серветка.
Спочатку я поставила йому манеж, спала як з дитиною у ліжку, саджала на туалет. Потім поступово розширювала простір і Мох звик. Вже навіть третій переїзд зі мною пережив. Спочатку у новому середовищі, звісно, губиться, але потім все вивчає та запам’ятовує. Ще Мох боїться сильних дотиків, бо, напевно, не розуміє, що коїться.
Після нього у мене були ще тварини з інвалідністю, але, на жаль, пішли з життя: одноокий сфінкс, донецький кіт з онкологією, котик Ашер з трьома лапами.
Є у мене кішка Шейна — без однієї лапки. Дуже гарна. Якось я приходила на консультацію до ветеринара, а цю маленьку кицю несла медсестра — тваринка дивилася на мене такими великими та добрими очима. Я спитала, чия це кішка, а медсестра сказала, що її принесли з вулиці, прооперували й збираються кудись віддати. Ну я і запропонувала: «Давайте мені».
Дві киці у мене з атаксією. Це ураження мозочка, що відповідає за координацію рухів і орієнтацію у просторі. Тобто тварина нетипово ходить, не так переставляє лапи, качається туди-сюди, падає, може натикатися на предмети або не має можливості стрибати — різні комбінації.
Шулю я побачила на відео, яке хтось перепостив у Фейсбуці. Як вона мені в душу запала… Я її взяла місяці через два, тому що вагалася. Вона була останньою з усієї нинішньої компанії тварин і я думала «Ну куди мені ще сьомого кота?». Мучилася два місяці, вже й у відпуску з’їздила, а вона у мене не виходила з голови. Коли я приїхала і запитала, чи забрали її, виявилося, що ні. Я вирішила, що мене дочекалася. Інколи, коли Шуля ходить на лоток, то падає, тому треба її помити. Але на цьому всі незручності закінчуються.
Сіма теж має атаксію, проте їхні рухи з Шулею відрізняються. Шуля більш напружена, як пружина, вона не може сильно витягнути лапу, у неї наче спазм. А ще вона вміє стрибати. Сіма ж натомість дряпається наверх за допомогою кігтів. На поличку, де їжа, вона також не може залізти. Треба контролювати, щоб вона їла, тому я її постійно підсаджую — вранці, ввечері й пізно ввечері я знаю, що треба допомогти. А все через те, що корм стоїть високо, щоб Бруклін його не їв, тварина така. Сіма на противагу Шулі вся м’яка та розслаблена, в її тілі немає пружності. Їй все цікаво, вона кругом лізе і нічого не боїться. Грає не тільки з іграшками, а й з тінями, а ще іноді починає засмоктувати одяг.
Інші мої тварини здорові, але теж з історією. Моню знайшли на смітнику. Шалома — у підвалі. Зараз він здоровий, але ми лікували йому грижу. Він найактивніший з усіх, як бандит — в цьому році розібрав нам ялинку. Іриска була вагітна, коли її знайшли на вулиці. Я її забрала та відвезла на перетримку. Там вона народила кошенят, малих пристроїли, а мама залишилася. Коли я її везла, кицюня так плакала. Я подивилася їй в очі й пообіцяла: «Якщо тебе не заберуть, то це зроблю я». А вона раз — і замовкла. Так і сталося.
Окрема зірочка — пес Бруклін. Він без інвалідності, але потребує уваги більше, ніж усі коти разом.
ОСОБЛИВОСТІ
Живуть в одному приміщенні всі чудово, проблем немає. Коти і собака разом сплять, а Сіма всіх вмиває — взяла на себе таку роль. У квартирі достатньо простору, щоб якщо хтось з тварин хоче усамітнитись, це було можливо. У кожних дверях зробили маленькі дверцята для котів, щоб вони могли проходити. Також облаштували окрему кімнату для їжі та туалету. Для тих, хто не може стрибати, зробили сходинки на диван.
У квартирі є камера спостереження — геніальне рішення. Я часто дивлюся, що малеча робить, поки я на роботі. Іноді вони таке чудять, що я викладаю уривки у свій Інстаграм, це вже рубрика, на яку всі чекають.
З такою кількістю тварин, звичайно, особливо нікуди не евакуюєшся. На початку повномасштабного вторгнення мені ще й на перетримку кількох передали, зокрема двох привіз Зоопатруль. Тож у перші місяці великої війни у мене було 12 тварин і на той час вони насправді рятували. Їх було так багато, що поки всіх погодуєш, перевіриш, погладиш, за всіма прибереш — і день минає. Тварини займали час і розраджували.
Треба розраховувати свої ресурси — фінансові зокрема. Тварин треба якісно годувати, піклуватися про них і возити до лікарів. Чим їх більше, тим затратніше. Крім того, це час, особливо якщо у тварини інвалідність. Людина має бути готовою до такої відповідальності.
Проте все це насправді ілюзія — що це важко, страшно, ніяково й взагалі якийсь надмірний тягар на плечі. Не бійтеся, беріть і любіть тваринок — вони будуть щасливі. Та, повірте, ви також!
