Митець розповів, як повномасштабна російська агресія докорінно змінила його життя, змусивши переосмислити патріотизм та служіння батьківщині.
На другий день війни, провідний актор Національного театру імені Івана Франка Олександр Печериця взяв до руки зброю та став на захист України. Служив у лавах ТРО, а згодом і у Збройних силах України. Через півтора року, митець отримав змогу звільнитися у запас за «сімейними обставинами» і зараз продовжує грати у виставах рідного театру, зніматися у кіно та втілювати різні проєкти.
У своєму інтерв’ю інтернет-виданню «Вечірній Київ», відомий актор розповів про глибокі емоційні переживання та трансформації, які відбулися з ним, після повернення з фронту. Також Олександр зазначив про важливість підтримки з боку колег та друзів та поміркував над проблеми патріотичного виховання, поділившись своїми захопленнями та планами на майбутнє.
Олександр Печериця розповів про свій досвід на фронті та повернення до цивільного життя. Фото: Олексій Самсонов
— Олександре, поділіться, будь ласка, як ваш досвід на фронті вплинув на ваше бачення життя і творчість на сцені?
— Безумовно, мій військовий досвід глибоко вплинув на моє бачення життя і роботу в театрі. З початком війни ми всі змінилися, переглянули наше життя та звички. Але перш за все, моя служба в лавах ЗСУ навчила мене цінувати базові речі, які раніше здавались буденними.
Наприклад, чистий одяг, тепле місце для відпочинку, можливість прийняти душ і наявність їжі — все це набуває нового значення. Найважливіше, що я зрозумів — це свобода займатися своєю улюбленою справою, бути поруч з тими, кого люблю, і робити те, що хочеться, коли хочеться.
По друге, це досвід надзвичайно загартував мене, змінивши моє ставлення до життя й творчості на сцені. Переконаний, що це позначається на моїх героях, які стали більш твердими та рішучими. Також мої емоції зазвучали новими барвами, додавши глибини у моє сценічне виконання.
— Чи були моменти під час війни, які ви переносите у свої ролі в театрі?
— Мені, мабуть важко відповісти на це питання. Але коли ти перебуваєш у зоні бойових дій, ризикуючи своїм життям, то кожен день відчувається надзвичайно гостро, як ніколи раніше. Скажу так, що театр, як і війна відображає справжню людину, яка вона є та справжню глибину людських почуттів.
— Як ви впоралися з адаптацією до цивільного життя після війни?
— Адаптація до цивільного життя після війни — це завжди щось більше, ніж просте повернення додому після тривалої відсутності.
Звичайно, що війна залишає глибокий відбиток, змушуючи кожен день відчувати гостроту життя. Київ після повернення став для мене, ніби іншим світом: обличчя людей, їхні погляди, і навіть швидкість життя—все це змінюється в очах того, хто пережив війну.
Відчуття безпеки стає менш напруженим, але це не стерти зі спогадів. Це те, що неможливо описати, можна тільки відчути. Для тих, хто бачив і пережив війну, зміни помітні, але пояснити їх словами—навіть використовуючи всі словники—майже неможливо. Це досвід, який треба пережити, щоб зрозуміти ці відчуття.
Олександр Печериця грає у Національному театрі імені Фрака з 2005 року. Фото з офіційної сторінки театру
— Який найбільший виклик для вас зараз, коли ви повернулися до театру?
— Війна дійсно оголює суть патріотизму та служіння батьківщині. Це боротьба за виживання, за майбутнє поколінь.
І кожен день — це шанс зробити свій внесок, щоб Україна залишилася сильною і вільною.
На мою думку, в наш час, ми як митці та артисти, які мають певний вплив на глядацьку аудиторію, в наших виступах маємо звертати увагу на важливості переосмислення цінностей, культурного вихованні та патріотизму.
У нашому суспільстві вже чимало позитивних зрушень є, але ще люди, які не розуміють важливості національної самоідентичності або ж з певних причин залишаються людьми з радянським світоглядом. Також, не можу зрозуміти людей, які продовжують слухати російський контент, дивитися фільми чи слухати музику…
Тому, повернувшись з війни, я переконався наскільки важливо передавати свій досвід через мистецтво. Зараз театр стає потужним інструментом, який дозволяє глядачам відчути справжні емоції та переживання, підкреслюючи гідність і самоповагу, які мають бути присутні в кожному українці. Натхненням для мене у цьому плані є велич і краса українського народу, значення яких важливо донести не лише до наших співвітчизників, а й до світу.
Це війна на витривалість, на перспективу. Глибоке вкорінення зараз—це запорука виживання для майбутніх поколінь. Кожен день стає битвою за право на існування, за майбутнє. Саме тому важливо зміцнювати позиції і працювати на довгострокову перспективу. Тільки так ми зможемо зберегти свою ідентичність і силу.
— Чи відчули ви підтримку від колег та глядачів після повернення з фронту?
— Звичайно, у перші місяці після повернення додому, підтримка моїх колег і друзів відіграла надзвичайно важливу роль. Вони підтримували мене та наш військовий підрозділ, коли я перебував на фронті, де брав участь у боях на Київщини та на Харківщині.
Ця підтримка, не лиш матеріальна, але й моральна триває досі. Це дійсно надзвичайно важливо для кожного такі моменти особливо підкреслюють силу та щирість людських стосунків та солідарність.
— Яким чином ви підтримуєте своїх побратимів на фронті?
— Ми з моїми побратимами завжди на зв’язку. Я завжди намагаюся їм допомогти, наскільки можу, щодо вирішення нагальних потреб: від ремонту та купівлі автівок та іншої техніки, до забезпечення правильним одягом і взуттям. Звертаюся по допомогу до волонтерів чи до благодійних фондів, щоб дістати усе необхідне. Адже важливо, щоб мої побратими були забезпечені усім необхідним.
Також приємно бачити моїх побратимів на моїх виставах чи концертах. Мабуть, зараз — це найменше, що я можу для них зробити.
Олександр Печериця захоплюється творами представників Розстріляного Відродження. Фото: Олексій Самсонов
— Чи є у вас плани на майбутнє, які ви хочете реалізувати у театрі чи у кіно?
— Наразі отримав цікаву пропозицію щодо участі у п’єсі «Закут» Миколи Куліша — одного з провідних драматургів епохи Розстріляного Відродження. Ця п’єса є маловідомою широкому загалу і ніколи ще не ставилася на сцені. Ідея постановки належить генеральному директору та художньому керівникові нашого театру імені Івана Франка — Євгенові Нищуку. Ці дійсно дуже цікавий проєкт, і я радий, що такі маловідомі сторінки нашої історії потроху повертаються.
До речі, щодо творів представників Розстріляного Відродження, зараз я читаю роман Валер’яна Підмогильного «Місто», де він описував українську молодь з села, яка у 1920-ті тисячами переїздила у великі міста… Мені надзвичайно подобається та імпонує його манера та стиль письма, а чимало ідей є актуальними і в наш час.
Взагалі, вважаю, що перечитування творів наших літературних класиків, як-то Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Михайло Коцюбинській, Ліна Костенко — це відмінний спосіб знаходити відповіді на актуальні питання та черпати натхнення.
З Богданом Бенюком у виставі «Коріолан» на сцені Театру Франка. Фото: Національний театр імені Івана Франка/Валерія Ландар
Наразі працюю ще над сценаріями для кіно — це чудовий напрям, що дозволяє відображати певні історії та події, які спонукатимуть наше суспільство до діалогу, до привернення увагу до актуальних тем. Це дійсно важлива і відповідальна місія, особливо в наш час, коли суспільство потребує дискусії щодо майбутніх викликів.
Тому, вважаю своє завдання як митця, втілювати на сцені саме те, що спонукатиме людей думати й обговорювати, підіймати якісь важливі та актуальні теми. Вважаю, це має велике значення для подальших змін та нашого майбутнього.
Адже мова і культура — це серце нації. І наші військові сьогодні героїчно протистоять нашому ворогу, щоб ми мали змогу продовжувати розвивати наше суспільство, а ми, своєю чергою, маємо робити все можливе для збереження і примноження культурного надбання.
Кожен наш крок у цьому напрямку — це крок до зміцнення нашої ідентичності й свободи.
З Євгеном Нищуком у виставі «Три товариші». Фото: Національний театр імені Івана Франка
— Чим захоплюється Олександр Печериця у вільний час? Яку музику слухає?
— Мої музичні смаки дуже різноманітні. Можу слухати класиків, як Йоганн-Себастьян Бах чи Вольфганг Амадей Моцарт. Мені дуже подобаються твори відомих французьких композиторів Каміля Сен-Санса та Моріса Равеля. З більш сучасної музики, то надаю перевагу старому доброму британському року. Коли маю вільний час, то люблю поганяти на мотоциклі під пісні гурту «Coldplay». Для мее це майже ідеальний спосіб, щоб відпочити, перезавантажитися й оновити сили.
Олександр Печериця у документальній стрічці «Позивний „Артист“».Фото зі сторінки «Кінофестиваль Молодість»
— Нещодавно у столиці відбувся Міжнародний кінофестиваль «Молодість», де представили документальну стрічку про вас. Розкажіть трохи про цю роботу?
— Так, стрічка має назву «Позивний «Артист» — це мій позивний на фронті. Там розповідається моя історія, знята впродовж двох років. З моменту, коли я пішов добровольцем на фронт, і до того часу, коли я повернувся додому. У ньому розповідається про те, як війна може докорінно змінити життя, нав’язавши нову реальність і глибокі роздуми. Стрічка вийшла досить зворушливою і я отримав чимало схвальних відгуків від глядачів. Також вона для мене знакова, адже розповідає про один з найважчих періодів мого життя.
І попри всі складнощі, я щасливий, що маю можливість працювати, бути відданим своїй країні та мистецтву.
Олександр Печериця у виставі «Калігула» Фото: Національний театр імені Івана Франка
Довідка.
Олександр Печериця (н. 4 серпня 1982 року) — український актор театру, кіно та дубляжу, народний артист України (2023).
У 2004 році закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. Івана Карпенка-Карого (майстерня Олега Шаварського). Відтоді одним з провідних акторів Національного драматичного театру імені Івана Франка.
За роки роботи у театрі артист втілив майже 40 різнопланових ролей. Серед робіт останніх років:
- 2018 — «Коріолан» за трагедією Вільяма Шекспіра; реж. Дмитро Богомазов — 1-ий городянин
- 2019 — «Лимерівна» за п’єсою Панаса Мирного; реж. Іван Уривський — Кнур
- 2020 — «Украдене щастя» за п’єсою Івана Франка; реж. Дмитро Богомазов — Микола Задорожний
- 2020 — «МелоDія»
- 2020 — «Трамвай „Бажання“» за п’єсою Теннессі Вільямса; реж. Іван Уривський — Мітч
- 2021 — «Касандра» за драматичною поемою Лесі Українки; реж. Давид Петросян — Долон
- 2021 — «Співай, Лоло, співай!» Олександра Чепалова за мотивами роману «Вчитель Гнус, або Кінець одного тирана» Генріха Манна та художнього фільму «Блакитний ангел»; реж. Дмитро Богомазов — Кіперт, чоловік Густи, артист
- 2024 — «Тартюф» за п’єсою Мольєра; реж. Дмитро Богомазов — Пан Лояль, судовий пристав
- 2024 — «Калігула» за п’єсою Альбера Камю; реж. Іван Уривський — Сціпіон
- 2024 — «Марія Стюарт» за п’єсою Фрідріха Шиллера; реж. Іван Уривський — Берлі
Також у творчому доробку актора понад 50 ролей у кіно.
Після повномасштабного вторгнення російських військ в Україну, 25 лютого 2022 року записався до лав Територіальної оборони ЗСУ.
З травня брав участь у боротьбі з російською навалою на Харківському напрямку у складі 128-го батальйону, воює на фронті із позивним «Артист».
