Східний Варіант розповідає історії медиків, які вже понад півтора року працюють на фронті. Про випробування війною та найскладніше в їхній службі читайте вже у матеріалі
Віктор Семенов народився в Нікополі, з 2020 року проживав у Маріуполі та був громадським активістом. Має освіту викладача англійської, але за фахом ніколи не працював. Після повномасштабного вторгнення росії Віктор мобілізувався і спочатку виконував обов’язки взводного медика, а зараз є старшим бойовим медиком роти.
Дмитро Грідасов родом із Донецька. За фахом — оперуючий акушер-гінеколог, до повномасштабної війни працював завідуючим Міської жіночої консультації Слов’янська. Зараз Дмитро — начальник медичного пункту одного з батальйонів ЗСУ.
Віктор Семенов, старший бойовий медик роти, Маріуполь, «До повномасштабного вторгнення я працював у політиці та IT»
До великої війни Віктор займався політикою, цікавився медициною та пройшов інтенсивні курси від «Госпітальєрів». Під час пандемії переїхав із Києва до Маріуполя, де, за його словами, познайомився з активною проукраїнською тусовкою:
«Коли я приїхав сюди — був вражений. Це найбільш сучасне та зручне для життя місто в Україні… було. Широкі пішохідні дороги, якісний транспорт. Чисто, гарно, охайно. Це можна назвати містом мрії. Я познайомився з класними людьми та влився в активне життя. Продовжив працювати в IT та займатися громадською діяльністю».
Віктор до повномасштабного вторгнення. Фото з особистого архіву героя публікації
Під час пандемії та вакцинації населення Віктор став відомим у Маріуполі як творець комп’ютерної програми Helper, що допомагала медпрацівникам автоматично вносити дані вакцинованих у систему. Це значно спростило процес вакцинації в Маріуполі.
Це було наприкінці 2021 року, а через два місяці Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Віктор разом із дівчиною Мариною виїхали з міста ввечері першого ж дня, згодом вирішили мобілізуватися.
Віктор на бойових позиціях. Фото з особистого архіву героя публікації
«Ми поїхали до Києва та долучилися до одного з батальйонів ТрО. Спочатку всі були стрільцями з автоматами. У столиці ми ворога так і не зустріли, нам дали наказ охороняти об’єкти в центрі міста. А після деокупації північних регіонів поїхали до Білої Церкви та готувалися до першої ротації. І під кінець травня я, уже як взводний медик, разом із побратимами відправився на Луганщину», — розповідає Віктор Семенов.
«Хочеться врятувати кожного та кожну»
Пригадує, що йому знадобився певний час для усвідомлення, що він не просто «людина з автоматом», а «військовослужбовець». За часи повномасштабної війни разом із побратимами та посестрами побував на трьох різних напрямках. Перші бої прийняли в Луганській області.
«Ми зайшли туди на цілий місяць та контролювали посадку біля дороги. З першої ротації запам’яталися перші поранені, перші загиблі, масивні обстріли. Пам’ятаю, як росіяни почали якийсь наступ, і тоді всю ніч небо просто постійно світилося через обстріли. Я такого більше ніколи не бачив у житті. Безперервні обстріли», — розповідає медик.
Віктор проводить навчання для військовослужбовців. Фото з особистого архіву героя публікації
Віктор добре пам’ятає першого загиблого. Одного ранку він розмовляв із побратимом, чекаючи черговий обстріл ворога — а вони були переважно в один і той самий час. Аж раптом — вибухи. Усі стрибають в окопи й затамовують подих. Поруч падають міни, а Віктор чує: «Медика! Медика!». Оминаючи прильоти мін, хлопець дістається пораненого. У того пробита каска та масивна кровотеча. Військовослужбовець хрипить і Віктор розуміє, що справи погані:
«Якщо людина хрипить — це дуже погано. Я намагався надавати йому якусь допомогу, але було видно, що людина зараз помре. І ти просто сидиш із ним в окопі, він дивиться на мене, його очі повні страху, і він просто помирає. Людина загинула буквально в мене на руках. І я розумію, що саме з ним ми про щось розмовляли декілька хвилин тому. Тільки що людина була повна сил і впевненості, а тут її вже нема. Мене тоді деякий час трусило, я бачив таке вперше».
Фото з особистого архіву Віктора
Після першої ротації Віктор став старшим бойовим медиком роти. Окрім надання першої допомоги побратимам та посестрам, тепер стежить, щоб у всіх були аптечки з потрібним наповненням, проводить навчальні заняття та займається організаційною роботою. Він каже: «На війні ти насамперед маєш бути навченим сам, а не покладатися тільки на медика, адже його поряд може й не виявитися».
Під час останньої ротації рота Віктора перебувала на Лиманському напрямку. За час служби, каже медик, уже навчився деяким лайфхакам, наприклад:
«Під час навчання знаходиться багато скептиків: «А навіщо мені це або оце». Тож я винайшов такий спосіб: якщо людина каже, що йому не треба, наприклад, термоковдра, я набираю військовослужбовця, якого поранило взимку й термоковдра врятувала йому життя. І цей поранений дуже чітко пояснює, чому термоковдра важлива й де він бачив тих, хто нею не користувався. У результаті людина бере дві термоковдри».
Фото з особистого архіву Віктора
Свої корисність і затребуваність Віктор відчув ще в першу ротацію. Адже навіть ті невеликі знання, які в нього були, рятували життя і навчали інших:
«Була історія із чоловіком, якого ми «ганяли» з техніки накладання турнікета, але він, як і інші, не розумів, навіщо це робити так часто. Як результат, одного дня уламок залетів йому в район щиколотки та викликав велику кровотечу. За словами самої людини, «було надзвичайно страшно і трусилися руки, якби я не відпрацьовував сотню разів накладання турнікета — я б може й не впорався із цим. Тепер розумію навіщо і всім раджу!»», — пригадує Віктор.
Найважче для нього як для медика, — це момент розуміння, що він нічим не зможе допомогти пораненому. Кожного та кожну хочеться врятувати, та іноді це неможливо.
«Одного разу після обстрілів я надав першу медичну допомогу пораненому й наклав йому турнікети, але нас не могли евакуювати через обставини на фронті. Ми просиділи з ним 6 годин у бліндажі. Коли з’явилась можливість евакуації, то я побачив, що буквально кілька хвилин тому поранений загинув. Я кажу іншим: «Ми йдемо далі». А вони: «Як далі, а він?». Та нам треба було йти. Ми повернулися за ним, але є моменти, коли треба приймати такі непрості, але швидкі рішення», — розповідає Віктор.
Навіть на полі бою, каже медик, відчувається підтримка суспільства. Донати, пакунки від волонтерів чи банально репости в соціальних мережах — усе це має сенс і не просто допомагає бійцям, а й посилає сигнал, що з ними поруч люди. Війна, на його думку, може закінчитись як завтра, так і через рік, тому всім слід готуватися і приміряти на себе роль військовослужбовця вже зараз.
Дмитро Грідасов, начальник медичного пункту одного з батальйонів ЗСУ, Слов’янськ
«Це дуже відповідальна і проблемна насправді робота»
Дмитро до повномасштабного вторгнення працював завідуючим Міською жіночою консультацією Слов’янська та операційним акушером-гінекологом. Паралельно був асистентом кафедри акушерства та гінекології Донецького національного медичного університету. Колись Дмитро й сам закінчив цей виш, після чого був направлений працювати до Слов’янська, де він і проживав подальші роки.
Дмитро Грідасов. Фото з особистого архіву героя
Майже одразу після повномасштабного вторгнення російська армія окупувала Ізюм, який за 40 км від Слов’янська, тож фронт стрімко почав наближався до міста. Дмитро з родиною вирішив виїхати до Львова, де на другий день після приїзду чоловік пішов до військкомату та став на облік. А в червні потрапив до однієї з бригад на посаду начальника медичного пункту одного з батальйонів.
«Я виконую дуже відповідальну і, насправді, дуже проблемну роботу. Займаюся і лікуванням звичайних соматичних хвороб, і пораненими, і, на жаль, загиблими… Тут і адміністраційна робота, і навчальна, й організаційна, і співпраця з волонтерами: постачання обладнання, медикаментів, автомобільної техніки. І плюс робота як лікаря», — розповідає Дмитро Грідасов.
Фото з особистого архіву героя
Місце роботи Дмитра знаходиться за півтора кілометра від ворожих позицій. Його співробітники займаються евакуацією з поля бою поранених і загиблих. Головна задача — стабілізувати постраждалих, надати медичну допомогу, зупинити кровотечу, дати знеболювання, щоб доставити на наступний етап евакуації — до медичної роти, звідки людей відправляють уже до шпиталів.
«А до нашого етапу на передовій є таке поняття як надання самодопомоги. На полі бою під обстрілом медики навряд чи можуть працювати, бо вони тут же загинуть. Тому велике значення приділяється зупинці кровотечі, накладанню того ж турнікету, веденню знеболювальних препаратів», — розповідає лікар.
Фото з особистого архіву героя
Зараз Дмитро проходить службу на Бахмутському напрямку. Він та його співробітники евакуюють поранених та загиблих. Полеглих фотографують та направляють дані до служб, які займаються ідентифікацією та похованням. Усе це сприймати дуже важко.
«До цього звикнути не можна, — каже Дмитро, — деяких змогли евакуювати не відразу, і тіла знаходилися там три тижні, поки наш підрозділ не зміг узяти позиції ворогів. Потім ми їх забирали».
«Хотілося б, щоб війна закінчилася і можна було б відпочивати»
Проблем із забезпеченням немає, розповідає Дмитро. Усього вдосталь: одягу, бронежилетів, касок, аптечок, медикаментів, їжі тощо. Багато речей привозять волонтери та благодійні організації.
Дмитро несе службу вже понад півтора року. За цей час вдається хоч трохи, але відпочити. На запитання «Чи хотілося б більше відпочивати?» Дмитро відповідає: «Хотілося б, щоб війна вже закінчилася, і можна було б відпочивати вдома. А поки що не на часі».
Фото з особистого архіву героя
Грідасов не сумнівався в тому, чи йти в ЗСУ. Це було зрозумілим для нього із самого початку. Попри важкість та втому, Дмитро, як і тисячі інших захисників та лікарів, продовжує нести службу.
Після війни він хотів би повернутися до роботи в лікарні Слов’янська.
«Моя дружина теж медик, кардіологиня. Зараз вона працює лікаркою в одній із міжнародних благодійних організаційних у Львові. Також дуже хоче повернутися додому й займатися тим, чим займалася до повномасштабного вторгнення», — каже Дмитро Грідасов.
***
На передовій, де звучать постріли й вибухи, де переплітаються страх і відвага, робота медиків — це важлива нитка, що тримає життя поранених. Їхні історії слугують прикладом і залишаються незабутніми.
