Кожен парний день з Покровська відправляється поїзд, що везе жителів Донеччини у більш безпечні регіони. Це — евакуація заради життя. Розповідаємо, як вона відбувається і що відчувають українці, в яких війна забрала дім.
29 липня розпочалась обов’язкова евакуація цивільного населення з Донецької області. Лише за перший тиждень з пекла війни врятовано понад 2 тисячі громадян, серед яких жінки, діти, літні та маломобільні люди.
Східний Варіант вже розповідав, що потрібно знати про евакуацію. А тепер особисто вирушив потягом з Покровська, щоб на власні очі побачити, як це відбувається. А ще — дізнатися історії людей, які обрали цей шлях.
Подорож починається
Евакуаційний поїзд прибуває до Покровська о третій годині. Поки перон майже порожній, крім однієї бабусі тут лише працівники поліції та ДСНС. Щоразу поліцейські та рятувальники допомагають жителям області з евакуацією.
На пероні знайомлюсь з Людмилою Марківною. Їй 86 років. Має проблеми з ногами, пересуватися важко, допомагають спеціальні ходунки. Поруч з нею речі, які встигла зібрати.
«Найбільш боялася, щоб осколок не вдарив мені по ногах. Одна бомба в кінці липня розірвалась поруч з моїм домом, вибило вікна, двері. Ой боже, що було. Я притулилася до стінки та сиділа, не знала, житиму я чи ні, страшно так було.
Зараз їду до Львова, звідти в Рівне. У Львові я була малою, в 41-му році. Почуваюсь нормально, лише ходити важко. Але потроху доберемося», — ділиться жінка.
Поки розмовляємо з Людмилою Марківною, люди потроху починають приїжджати на вокзал.
Людмила Марківна, фото Східний Варіант
Усі намагаються якомога скоріше сісти в поїзд, зайняти місце, занести речі.
Через це біля входів до вагонів трохи тісно, потрібно занести багато сумок та коробок.
У складі поїзда є інклюзивний вагон для людей з інвалідність, який облаштований спеціальним підйомником. До нього майже одразу під’їжджає спеціальний транспорт з лежачими людьми.
Волонтери та працівники ДСНС доправляють їх до вагона. Також в інші вагони заносять людей на візках.
Коли усі охочі сіли в поїзд, рушаємо в дорогу. Поки люди влаштуються в вагонах, я пройшов з кінця в кінець поїзда.
Пасажири потроху до мене звикли, люди самі почали вітатися, дехто першим починав розмову. Відчувалося, що багато кому дуже хочеться, щоб його вислухали.
Маргарита, Рудольф та чорна кішка. Краматорськ
Заходжу в один з вагонів. На верхній полиці помічаю чорну кішку. Питаю дозвіл у власниці сфотографувати. Але хазяйка тут, скоріш за все, саме кішка. Вона перевірила мою камеру, понюхала. Жінка, її звати Маргарита, їде з сином Рудольфом.
«Ми з Краматорська. Прийняли рішення виїхати першого серпня. Речі зібрали дуже швидко, довше чекали, коли нас заберуть. Нас вивозив Восток-SOS. Дуже комфортно, акуратно, хлопці молодці», — розповідає жінка.
За її словами, у Краматорську зараз працюють магазини, є працюючи аптеки, але не всі. Заводи не працюють, частину розбомбили, іншу, що вціліло, повивозили.
«У лютому ми з сином були в Харкові в лікарні, 23-го повернулися додому. В лікарні читала, що може бути війна, але не вірила. Я ще пам’ятаю 2014 рік, не хотілось знов через це проходити. Тоді в наш будинок сильне попадання було. Зараз поки все ціле, але поруч є багато прильотів. Весь будинок трясло, двері відкривалися. Син погано ходив, тому ми в бомбосховище не ходили, жили в коридорі, там їли та спали. Зараз вже легше, син ходить. Куди ми зараз — не знаю. Лише знаю, що їдемо в Кропивницький, там сказали, що допоможуть», — ділиться Маргарита.
Ліля з доньками Міланою та Вікторією, Мирноград
«У нас більш-менш нормально, але буває як щось прилітає, то вікна дрижать. Але так нічого, можна жити. Є електрика, газу немає, вода то є, то немає. Але кажуть, що скоро взагалі нічого не буде, ні газу, ні води, ні світла. Тиждень тому прийняли рішення виїжджати, довго збиралися. Взяли найбільш необхідне, декілька штанів дітям, декілька футболок», — згадує Ліля.
Вонка каже, що з початку повномасштабного вторгнення з Мирнограда виїхало багато жителів: і молодь, і люди старшого віку. Проте зараз з молоді багато хто знову повернувся.
«А от старі вже не вертаються. Влаштувалися і додому навіть не хочуть. Ми зараз їдемо навмання. Думаю, що там буде спокійніше, ніж у нас, і не доведеться ховатися по підвалах і нас не вб’є. Їдемо в сподіванні тиші та спокою. Хочу, щоб діти були в безпеці», — каже жінка.
Об'єднані шляхом евакуації
Неподалік їде ціла компанія, Катя, Рая, Алла Василівна та її чоловік Олег. Олег хворіє, тому мовчки лежить і слухає нашу розмову. Жінки ж з різних міст — Первомайськ, Соледар, Бахмут.
Вони познайомилися вже в поїзді та знайшли спільну мову.
«Я вирішила їхати три дні тому, коли почалися сильні обстріли. До цього не думала їхати, бо живемо в приватному будинку, вважали, що якось переживемо, до сусідки на зиму попросимося. Але у неї позавчора влучив снаряд прямо в будинок. Тож вирішили, що точно треба виїжджати. То, мабуть, якісь запальні снаряди пустили, тому що одразу п’ять будинків згоріло. Добре, що в цей час сусідки не було вдома, залишилась жива. І Кириленко, голова ОДА, каже виїжджати обов’язково, бо не буде ні газу, ні опалення. Люди ще лишаються в місті, є і з дітьми, сподіваються, що якось пронесе, чи щось зміниться. Мене з Кропивницького забере донька до Києва».
«Вдома залишилися лише два сусіди з вулиці. Зараз ад такий. У порівнянні з 2014 роком особливо. У нас будинок був зруйнований в 14-му році, нам благодійники перекрили все. Тепер кинули все. Лише коти залишились».
«У мене город був посаджений, кажу сусідці, все забирай. Вона каже: та чого, ти ж повернешся. Так, кажу. Я повернуся, коли буде ходити поїзд Київ — Донецьк!».
«Дуже страшно, читаємо прогнози, коли закінчиться війна, пишуть що кінець року, чи в березні. А як закінчиться війна — не знаю. Хто отримає поразку, який буде кордон, хто погодиться на це».
«Люди гинуть постійно, у нас на вулиці за останній час три людини загинули. Дуже сподіваємось на мир, що все буде Україна».
«Досі у мене в голові не вкладається, як можна у 21-му сторіччі бути такими жорстокими, так знущатися з людей. Навіщо бити по мирних людях? У нас щойно школу відремонтували, і снаряди там все ближче падають. Кажуть, все за 10 років відновлять. А як жити ці десять років? Як та де? А хто буде відновлювати?»
«У сусіда триповерховий будинок, 50 корів, багато свиней. Влучила ракета, два поверхи зруйнувало, половина худоби загинуло. Він все кинув, двері повідкривав, корів і телят всіх повипускав, та й поїхав, зараз в Прилуках. Свині бігають по посадках, то онуки зловили декількох, забили. У нас було м’ясо. Сала багато позакривали та от і залишили його в погребі. Сподіваюсь, як повернемося, погріб буде цілим».
***
Історії, які я почув в поїзді, зовсім різні. Але мають і спільне. Вони об'єднані трагедією війни, яку розв’язала росія. Тисячі жителів сходу України були вимушені залишити свої рідні домівки та обрати шлях у невідоме. Але попри складнощі вони не складають руки. Бо найголовніше зараз — зберегти життя. Саме тому сьогодні вони обрали шлях евакуації.
Микола Тимченко, спеціально для Східного Варіанта
