У 2014 році під час початку так званої «русской весны» багато проросійських політиків та посадовців зрадили присязі, яку давали українському народові. Частиною з таких осіб зацікавились і правоохоронні органи.
Славнозвісна Неля Штепа, яка на момент окупації Слов’янська у 2014 році очолювала місто, перейшла на бік ворога та підтримала проросійських бойовиків.
Правоохоронці затримали її після звільнення міста, а з часом передали справу до суду. Проте за всі 8 років судовий розгляд так і не наблизився до фінальної стадії. За цей час Штепа встигла стати депутатом міської ради у 2020 році. Натепер, під час повномасштабної агресії Неля Штепа не висказує конкретних позиції у соціальних мережах.
Окрім Штепи у Слов’янську встиг «засвітитись» Віктор Воропаєв. Тривалий час він був заступником міського голови Вадима Ляха, проте правоохоронці взялись за його протиправну діяльність лише наприкінці 2019 року, через 5 років після звільнення міста. Судити його почали за участь у незаконних сесіях міської ради під час окупації міста бойовиками. На них приймались одіозні рішення стосовно створення так званої «Слов'янської народної дружини» і проведення незаконного референдуму. Справа по Воропаєву теж перебуває у суді, проте до вироку так і не дійшла. Згідно даних державних реєстрів стає відомо, що Віктора Воропаєва призначили на посаду директора обласної психічної лікарні наприкінці 2021 року.
Під час окупації міста співпрацювали з бойовиками Гіркіна не тільки вищезгадані «герої», а і багато місцевих депутатів. Саме вони своїми голосами намагались легалізувати терористів у місті. Одним із таких депутатів був Павло Придворов, який після звільнення міста оминув будь-яких проблем на юридичному полі. Ба більше, він обирався депутатом міської ради і в 2015 році і в 2020 році. Під час останніх місцевих виборах він намагався заохотити електорат обіцянкою відновити економічні зв’язки з Росією. Рік тому Павло Придворов помер.
Журналіст зі Слов’янська Олександр тривалий час слідкує за справою Штепи та Воропаєва, а також за діями інших зрадників України. За цей час він зміг переконатися у тому, що державні структури не були зацікавлені у покаранні таких осіб, а більшість з процесів саботувалась на рівні судових розглядів:
«Якщо чесно, був і досі є розчарованим, як це все відбувалось. Є купа людей, які не притягнені до відповідальності. Таким чином ми маємо наслідки цієї бездіяльності правоохоронної системи та судової гілки влади. Скоріш за все це результат корупції».
Такі особи проявили себе саме під час окупації міста, проте зараз у Слов’янську зберігається українська влада, а військові тримають оборону за десятки кілометрів від міста. Але далеко не всі міста Донеччини та Луганщини вдалося утримати. Певну частину населених пунктів росіянам вдалося тимчасово окупувати, а задля забезпечення їх належного функціонування потрібні якісь управлінці.
Місто Маріуполь російські війська руйнували та бомбили більше ніж півтора місяці, а наразі бої перейшли на територію заводу «Азовсталь», на якому залишились наші військові. Дуже швидко окупанти почали призначати на псевдопосади вчорашніх державних діячів та місцевих політиків.
Костянтин Іващенко став дуже відомим, оскільки саме з ним почала носитись російська пропаганда. Колишній депутат міської ради від партії ОПЗЖ був призначений на посаду так званого мера Маріуполя.
Натепер він продовжує встановлювати злочинну владу у місті, приймати «гостей» із Росії та з’являтись у всіх можливих ефірах російських телеканалів.
За такі дії прокуратура оголосила йому про підозру у вчинені державної зради.
Колега по партії Вікторія Калачова не залишилась осторонь і теж зрадила своїй країні та виборцям.
Через певний час вона почала з’являтись на телевізійних ефірах в ролі так званої заступниці мера та анонсувала пропагандистську акцію «Безсмертний полк» на 9-те травня.
Акція так і не відбулась, а пані Калачова від українських прокурорів отримала повідомлення про підозру у вчинені державної зради.
У Маріуполі зрадниками стали не тільки представники місцевої політики, а і правоохоронці.
Начальник Кальміуського відділення поліції Маріуполя, підполковник поліції Валентин Попов перейшов на бік окупантів. За повідомленням екс-очільника поліції Донеччини Аброськіна зрадник Попов почав займатись контролем по виїзду з міста.
Пізніше жителі окупованого Маріуполя повідомили, що Попова зняли та посадили до в’язниці російські спецслужби, оскільки екс-поліцейський займався корупцією на блокпостах.
Всі згадані вище зрадники поки що перебувають у недосяжному полі, для українських правоохоронців, а кримінальні провадження та слідство відбувається поки що заочно. Проте одного зрадника із Маріуполя таки вдалося затримати. Ним виявився очільник фракції ОПЗЖ у Маріупольській міськраді Володимир Клименко, який встиг втекти з Маріуполя до Одеси, де його і затримали. Відносно нього суд може відбутись вже у очному форматі у найближчий час.
У Кримінальному кодексі України з’явився новий термін — колабораційна діяльність. Його наявність давно назрівала у суспільстві після подій 2014 року, проте законотворці змогли оперативно це ухвалити лише після повномасштабного вторгнення. Такою діяльністю визначається будь-яка допомога агресору або обіймання незаконних посад у органах влади окупантів.
У тимчасово окупованому Сватовому на Луганщині такі підозри отримали місцеві політичні діячі. Колишня голова Сватівської районної ради Людмила Русанова та депутат Сватівської районної ради Петро Морозов почали співпрацювати з окупантами. За це обласна прокуратура і «нагородила» їх підозрами за колабораційну діяльність.
На фото можна побачити Людмилу Русанову, яка стала першою власницею паспорту так званої «ЛНР» у окупованому Сватовому. Також СБУ звітувала, що Петра Морозова вже встигли прибрати з посади. Це підтверджували місцеві мешканці, які залишились у окупованому місті.
Колаборантами встигли стати не тільки вчорашні українські посадовці, які обійняли незаконні посади, а і звичайні громадяни на підконтрольній Україні території. За весь час вторгнення поліцейські встигли віднайти багато таких осіб. Наприклад у Краматорську правоохоронці виявили місцевого мешканця, який у соціальних мережах підтримував державу-агресора.
Коли чоловіка затримали, то він визнав свою провину, але це не завадило отримати підозру. З часом справу було передано до суду.
Адвокат організації «Платформа прав людини» Євген Воробйов проаналізував положення нових статей про колобораційну діяльність та пособництво державі-агресору і позитивно відгукнувся про їх впровадження:
«Я вбачаю, що реалізовані досить непогано, оскільки визначені конкретні дії, за що може притягатися до відповідальності особа. До того ж, згадані статті дозволять правоохоронцям збирати більш якісні докази для обвинувачення особи, оскільки вбачається конкретика в диспозиції статей. Також, конкретно виписані дії за що може притягатися особа, дозволить якісно суду вирішувати справу по суті».
Справи, де фігурують державні зрадники 2014 року, у більшості залишились на стадії досудового розслідування, певна частина фігурантів була оголошена у розшук, а одиниці отримали покарання. Величезна кількість підозрюваних перебуває на окупованих територіях, а отже максимум на що заслуговують — заочний вирок. На нових тимчасово окупованих землях з’являються нові зрадники.
Наприклад, суддю Старобільського районного суду Луганської області Ігоря Кудрявцева викликають на допит в Генеральну інспекцію Офісу генерального прокурора. Він є підозрюваним у державній зраді, оскільки вступив у злочинну змову з представниками так званої «ЛНР» окупаційної адміністрації Російської Федерації. Саме цей суддя розглядав справу екс-нардепа Єфремова, який обвинувачувався у створенні так званої «ЛНР». Але до вироку справа так і не дійшла. Скоріш за все самого Кудрявцева будуть судити заочно, оскільки він фактично не планує повертатись в Україну.
Адвокат Євген Воробйов скептично відноситься до справ, які розслідуються по тематиці державної зради:
«Стаття 111 КК України — державна зрада. Вона недосконала, важка в збиранні доказів та доказуванні, об’єктивна сторона злочину виписана нечітко. Тобто дії, за які особа притягається до відповідальності, не мають чіткого вираження. Це дає досить багато перепон для правоохоронців для доказування вини особи в державній зраді».
Також варто згадати і за осіб, які у 2014 році допомагали організувати проведення незаконного референдуму на Донбасі. Про них журналіст Олександр теж нам розповів: «Вироки по особам, які проводили незаконний референдум, ми почали бачити лише у 2017 році. Якби не тиск суспільства, воно би могло взагалі і не статися. А потім мляво розвивалось, зазвичай ці всі люди отримували умовні терміни. Я пам’ятаю про 2 чи 3 випадки, коли винних реально посадили до в’язниці. Лише тому що вони не визнавали свою провину. Якщо визнавали, то давали умовні терміни»
Нещодавно СБУ затримала сімейну пару, яка сприяла проведенню фейкового «референдуму» 2014 року та передавала інформацію спецслужбам країни-окупанта. За попередні злочини ці люди отримали умовні терміни і скоріш за все не відчули на собі весь сенс покарання за злочини в сфері національної безпеки.
У 2019 році правоохоронці затримали Романа Лягіна. У так званій «ДНР» він був головою «ЦВК» на незаконному референдумі 11 травня 2014. Справу почав слухати один із районних судів Києва, але з часом процес став закритим для відвідувачів. Останні новини про судовий розгляд були датовані літом минулого року, а вироку так і не проголосили.
Журналіст Олександр вважає, що з кожним роком ці справи розслідувати буде важче, бо з часом зникають свідки, втрачаються докази, тому тут важлива оперативність у прийнятті рішень:
«Ми маємо як держава юридично захищатись від таких людей. Бо з часом можемо знову звалитись у цю безкарність та роздратування суспільства».
Адвокат Євген підтримує таку позицію і пояснює, що з юридичної точки зору у слідчих та прокурорів раніше було замало практики стосовно таких злочинів, бо за історію незалежності їх в Україні не вчиняли. Наскільки швидко справи будуть передаватись до суду та коли ми почуємо перші вироки — питання відкрите.
Матеріал підготовлено в межах програми «Сильні медіа — сильне суспільство», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні». Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору авторів.
