17 вересня ЗСУ підняли у курортному селищі Щурове поблизу Лимана український прапор. Це уможливило бій за Лиман, який звільнили вже у жовтні. Проте деокупована територія шокувала — росіяни відібрали в села його родзинку й можливість фінансово існувати.
Звільнене Щурове зруйноване вщент: як виживають люди?
На сьогодні Щурове — фактично закинуте село. Турбази, які були розташовані в межах села, не пережили окупацію — майже всі мають щонайменше один приліт у кожну будівлю. Деякі ж повністю потрощені — від раніше заможних будинків лишилися руїни: уламки дошок, розвалені цегляні стіни або повністю вигоріле приміщення.
Місцеві, які повернулися в село, раніше отримували величезні переваги від відпочивальників на турбазах. Зокрема, ті в них купували овочі та фрукти, проводили тижні й місяці на відпочинку. Зараз це все неможливе — потрощені будинки навряд хтось «відроджуватиме», заміновані рашистами ліси (які були однією з головних родзинок місцевості) надто небезпечні для прогулянки навіть прокладеними стежками. Прибережна зона аналогічно небезпечна — попри роботу саперів, досвід минулих років з часів Другої світової показує, що багато вибухівки досі приховано від очей саперів та нюху службових собак.
Курорт ще довго буде небезпечним для відвідування
«Та на*ер тут та росія? Вона нікому й тоді не треба була»
Станом на зараз місцеві самотужки забивають потрощені вікна й вибиті двері. Допомагає літо, нічна спека й уламки потрощеної теплиці — її шматки знадобилися для ремонту хати, яка дивом пережила бої за Лиманщину.
«У мене була теплиця. Туди попало, то рознесло на шматки. Скло, де вціліло і яке було «в запасах», подіставали — я вставив його у вікна хати, тому що всі були або вибиті, або тріснуті так, що торкнешся — і вони розсиплються. Я погано бачу, на рулетці взагалі не бачу цифр. Тому паличку виріжу по довжині скла, приміряю її до вікна, по ній же й вирізаю. І так потроху-потроху, але засклив те, що можна було. Намучився…
Рештками тієї ж теплиці покрив дах, трохи поремонтував сарай, куди вистачило", — розповідає корінний мешканець Щурового Володимир.
Його матір, 70-річна Галина Григорівна, на час окупації виїхала в Краматорськ. Володимир же був у Дніпропетровській області, в Кривому Розі. Коли морози спали — у травні разом повернулися у звільнене Щурове.
Зараз у селі спокійніше — чутно прильоти, однак до хат не дістає. Тому ті 35 мешканців, які повернулися в рідні хати, потроху починають відновлювати будинки — так само забивають вибоїни деревом, розбирають потрощені прибудови й за рахунок них «відбудовують» основне житло. Зі склом були проблеми — тому що більшість усього наявного вилетіла чи була вибита ще за час окупації й деокупації. Тому деякі вікна в селі забиті дошками — «і для безпеки, й для тепла».
Усюди багато мін та снарядів
«Ні аптеки, ні магазинів, сюди пошта дивом доїжджає»
Володимир, поки розповідає, як після «асвабаждєнія» доводиться жити, розводить руками: навколо — пустка і потрощені будинки. В таких умовах всі заклади, які успішно діяли до 2022 включно, навряд найближчим часом відновлять роботу. Тому в селищі зараз немає ні аптеки, ні магазинів. Головне джерело, звідки можна отримати продукти — гуманітарка, молоко і хліб, які регулярно розвозять. Решту доводиться замовляти поштою — йому пощастило, що його рідні можуть купити й надіслати сюди крупи, ліки тощо.
«В основному доводиться їздить або замовляти у знайомих — то присилають і з Краматорська, і зі Слов’янська. У кого є машина — той їздить сам. Тоді всіма, хто тут є, збирається список потреб, приїжджає забита машина. Але таке дуже рідко буває.
От гуманітарку привозять двічі-тричі в місяць, хліб — раз у тиждень. Буває по-різному. Ліки, до речі, теж привозять із гуманітаркою. Але те, що розповсюджене — знеболююче, противірусні тощо. А у мене діабет з дитинства. треба інсулін — то його немає, треба самому шукати, замовляти. Але в мене запаси є, то тримаємось", — знизує плечима донеччанин.
Мешканець Щурового Володимир
«Ні води, ні газу, ні світла — від усього нас звільнили тварюки»
Виживання у Щуровому навіть попри завезену гуманітарку та деякі ліки — тяжке. В усьому селі немає ні світла, ні води, ні газу — все перебите ракетами, стовпи електроопор підбиті чи зламані. Через це найголовнішого — світла — немає ще з деокупації. Прокласти нові лінії ще небезпечно — недорозміновані ліси, близька лінія фронту — це фактично унеможливлює якісь роботи. Тож доводиться «перебиватися» тим. що може хоч якось забезпечити звичними зручностями.
«Газу немає. Вода є в сусідки через три будинки. То ми до неї з відрами ходимо, набираємо там воду. І попрати щось. і помить, і їсти зварить — без неї нічого не можна зробить. У нас є колонка, але без світла вона не працює. У нас і криниця була, але під час війни. в окупації, туди собака впала. Втонула чи мертва вже туди впала — не знаємо, але ж воду тепер не можна пить. То так у нас води й немає.
І в хаті теж собака загинула. Забіг у дім, відкрив шафу, мабуть, і там і вмер. Лежав, коли ми повернулися додому. А ми приїхали — тут сморід страшний!.. Шафу ту викинули, хату провітрювали з самого травня й досі провітрюємо, бо запах… Жах.
Світла теж немає — нам дали сонячну батарею, від якої телефони заряджаємо, і ліхтар. А раніше тут народу було — матінко! Донецьк, Бахмут, Лиман, та всі близькі міста були тут. І нікому тут нах*р росія не вср*лася! Хоча я сам народився в росії. Я тут прожив життя, були й ліс, і річка, і вода, і світло, й газ. Все було", — плюється Володимир, хитаючи головою в бік росії.
Попри незручності, Володимир із матір'ю вперто заявляють: звідси нікуди не поїдуть. Єдиний варіант, коли знову ладні виїхати — окупація, але впевнені, що до такого не дійде знову.
«Це мій дім. Тут моя мама, моя річка. мій ліс. Ну, куди я поїду? Тут моє все. Це вони тут зайві — то нехай звідси і йдуть на*ер», — каже Володимир.
