Олена Бондаренко — вчителька української мови та літератури з Луганщини. Після окупації Біловодщини у 2022 році вона переїхала на Полтавщину, де продовжує навчати дітей та зберігати українську ідентичність через освіту та культурні проєкти. Своєю історією Олена поділилася зі Східним Варіантом.
Від вожатої до викладачки української мови
Олена Бондаренко родом із села Євсуга Біловодського району Луганської області. Вона має за плечима понад 33 роки педагогічного досвіду. Шлях в освіті розпочався зі старшої вожатої у рідній школі, продовжився навчанням у Луганському педагогічному університеті ім. Т. Шевченка та роботою вихователькою.
Олена Бондаренко / Фото: з особистого архіву героїні
Після створення сім’ї Олена працювала вчителем початкових класів у Семикозівській НСШ Біловодського району, а з 2000 року повернулася до викладання української мови та літератури.
З учнями Біловодщини / Фото: з особистого архіву героїні
Як освіта стала щитом української ідентичності
Війна, яку розв’язала росія у 2014 році, докорінно змінили життя Луганщини.
«У 2014 році Сіверський Донець розділив Луганщину на окуповану територію і ту, що залишилася у вільній Україні. Наша територія стала прифронтовою зоною. Було гучно і страшно, але про евакуацію ми не думали», — згадує Олена Бондаренко.
Попри близькість фронту, школа, де працювала Олена, перетворилася на центр громадської активності.
З учнями Біловодщини / Фото: з особистого архіву героїні
«Завдяки волонтерам та міжнародним організаціям ми долучилися до різних проєктів. Це дозволило не лише відремонтувати приміщення навчального закладу, але й надати навчальному процесу потужного патріотичного спрямування», — розповідає вчителька.
Школа активно брала участь у всеукраїнських конкурсах, створили українську світлицю, садибу та зразковий музей.
«Ця робота змінила світогляд учнів, допомогла їм краще усвідомити свою українську ідентичність», — підкреслює Олена.
З учнями Біловодщини / Фото: з особистого архіву героїні
Замість уроку творчості — війна
24 лютого 2022 року для Олени Бондаренко мало стати звичайним днем з відкритим уроком для освітян Біловодщини про творчість Василя Симоненка. Натомість він став переломним моментом для всієї України.
«Коли ми дізналися про початок повномасштабного вторгнення, усі плани змінилися миттєво. Замість уроків, у школі відбулася термінова нарада. Нам повідомили, що росія прийшла надовго, то треба пристосовуватися», — пригадує пані Бондаренко.
Попри відсутність російських військ у селищі протягом перших трьох тижнів, ознаки окупації проявилися майже одразу. Адже представники місцевої влади частково залишалася на місцях і це значно ускладнило ситуацію для тих, хто не погодився співпрацювати з загарбниками.
«Ми опинилися у пастці. Ті, хто відмовився співпрацювати з окупантами, залишилися без засобів до існування. Дехто з нас вижив лише завдяки власному городу та господарству. Виїхати не було можливості. Але навіть маючи що їсти, психологічно витримувати атмосферу окупації було нестерпно», — ділиться спогадами Олена.
Життя під окупацією розділило не лише вчительський колектив, але й учнів та їхніх батьків. Деякі випускники школи зараз захищають Україну на фронті, інші ж під впливом родини підтримують окупаційний режим. Серед педагогів лише 16 з 50 відмовилися співпрацювати з окупаційним режимом.
«Тих, хто виїхав, там вважають зрадниками. Мовляв, покинули свою Батьківщину та учнів», — додає Олена, підкреслюючи складність вибору, перед яким опинилися мешканці окупованих територій.
Між двома світами
Наприкінці серпня 2022 року, через пів року життя в окупації, Олена Бондаренко з молодшою дочкою нарешті виїхали до вільної України, на Полтавщину. Гроші на виїзд дали батьки, які відкладали собі «на смерть», проте вирішили, що Олена з донькою мають працювати й навчатися на неокупованій території України.
«Завжди мріяла потрапити на Полтавщину, бо це місце народження видатних українських письменників, але й не думала, що мрія здійсниться за таких страшних обставин», — з сумом усміхається вчителька.
З учнями ВПГБУ / Фото: з особистого архіву героїні
На Полтавщині Олена знайшла прихисток у гуртожитку Вищого професійного гірничо-будівельного училища, де влаштувалася на роботу викладачем української мови та літератури. Паралельно вона продовжила навчати онлайн дітей з окупованого Біловодська.
«Залишилися діти, чиї батьки свідомо обрали українську освіту. Вони розглядають це як єдиний зв’язок з Україною, за який тримаються як за соломинку. Але, на жаль, з кожним семестром таких дітей стає менше», — наголошує пані Олена.
Учителька розповідає про складну ситуацію учнів на окупованих територіях. Діти не можуть повністю відмовитися від відвідування російської школи через страх покарання. Це обмежує їхні можливості здобувати освіту та впливає на віру у повернення української влади. Водночас учителі, які співпрацюють з окупантами, намагаються перешкоджати дітям здобувати освіту за українською програмою. Це викликає глибоке занепокоєння, адже освіта є ключовим елементом для майбутнього країни та її громадян.
Від переселенців до переможців
У новому освітньому закладі Олена активно долучається до різноманітних проєктів, особливу увагу приділяючи народознавству як інструменту для розуміння учнями власного коріння та історії України. Разом з учнями-переселенцями вона працює над проєктами, що допомагають осмислити їхній досвід та зв’язок з Україною.
З Олексієм Карпенком, переселенцем з Донеччини з 2014 року, вони досліджували родовід.
«Було цікаво почути його дитячі спогади. Вони не зовсім радісні, але дуже важливі», — розмірковує вчителька.
Олена Бондаренко зі своїм учнем Олексієм Карпенком / Фото: з особистого архіву героїні
З Ліаною Удовенко Олена створила есе про Шевченка і Донецький край.
«Це допомогло нам говорити про український дух, який ніколи не полишав ці землі», — пояснює педагогиня.
Олена Бондаренко з ученицею Ліаною Удовенко / Фото: з особистого архіву героїні
Викладачка впевнена, що ці роботи не лише принесли визнання на всеукраїнському рівні, здобувши перемоги у престижних конкурсах, а й допомогли учням краще зрозуміти свою історію та ідентичність.
Сила надії
Олена зізнається, що жити без відчуття рідного дому дуже важко.
«Лише зараз я зрозуміла: рідна оселя — це не просто стіни, це все наше життя. Без неї ти як відірвана гілка — дерево на місці, а ти десь окремо. Це фортеця, де набираєшся сил. Без нього почуваєшся неповноцінною», — ділиться викладачка.
Попри труднощі, учителька не втрачає надії. Вона продовжує працювати, вірячи, що її праця допомагає зберегти українську ідентичність та наближає перемогу.
«Діти заряджають своєю енергією, їхній сміх і безтурботність передаються тобі. І ти віриш — саме так має бути в усій Україні», — з надією резюмує пані Олена.
