«Справді щасливих собак тут мало»: чим живе і як виглядає притулок для бездомних тварин «Планета»

Джерело:  vn.20minut.ua  /  12:02, 13 Серпня 2023

Притулку 16 років. Його історія бере початок з часів, коли працівники комунальних служб міста могли труїти небезпечних та надокучливих, на їхній погляд, вуличних тварин і не нести за це ніякої відповідальності

  • У мікрорайоні Сабарів є великий притулок, де постійно проживає кілька сотень знедолених тварин. Більшість з них перед потраплянням сюди пережила жорстоке ставлення своїх господарів або зовсім незнайомих людей.
  • Серед тварин є як цуценята, так і дорослі собаки, віком подекуди у два десятки років. Наш журналіст відвідав собачий притулок «Планета» та подивився, як живуть його чотирилапі мешканці.

В одній з пісень гурту «Бумбокс» є надзвичайно влучні слова, що вони описують історію, яку ми збираємося розповісти. У куплеті йдеться: «Гавкіт стоїть собачий посеред розпачу». Це прямо таки про мене, який приїхав на сабарівську промку, а зусібіч одна одну намагаються перекричати десятки тварин. Добре, що кожна зі свого вольєра.

— Як би їм тут не було добре, вони все одно ніби у тюрмі, — говорить мені засновниця притулку Алла Шевченко. І про що це вона, як не про розпач? Чи не всі чотирилапі вихованці «Планети» — нікому не потрібні живі створіння. Крім хіба що самої «Планети». Тут люблять усіх прибульців.

Притулку 16 років. Його історія бере початок з часів, коли працівники комунальних служб міста могли труїти небезпечних та надокучливих, на їхній погляд, вуличних тварин і не нести за це ніякої відповідальності. На популяцію безхатніх тварин у Вінниці це не те щоб сильно впливало, адже замість одних народжувалися інші, а ось спостерігати за болісними смертями чотирилапих у дворах багатоповерхівок, під під'їздами, у парках — готові були не всі. І саме такі небайдужі починали всіма силами захищати собак.

— Поки в цивілізованому світі собак стерилізували, у нас їх — труїли. Мене це не влаштовувало. Я також їх стерилізувала, а потім повертала туди, звідки брала. Однак люди не давали цим тваринам спокійно доживати свій вік. Вони казали: «Ну вони ж гавкають і заважають нам». Цього було достатньо, щоб продовжувати вбивати, — розповідає Алла Шевченко. — Після цього я вирішила, що собак ми триматимемо в себе доти, поки не знайдемо їм нових господарів. Притулком це тоді ще ніяким не було, але велика кількість людей швидко збагнула, що у Вінниці з'явилося місце, де можна позбутися своїм чотирилапих «проблем».

Приходячи на Сабарівське шосе, де невдовзі постане перший у Вінниці притулок для знедолених тварин, Алла з колежанками знаходили прив'язаних до стовпів та дерев собак. Хтось приносив цуценят у коробках, а декого не бентежили навіть мішки. Людську наглість, а можливо й безвихідь, було вже не спинити. Покинутих собак Аллі з однодумицями також не було куди дівати, але й виганяти ніхто не смів. Так вирішили створювати «Планету», яку заселили виключно собаками.

Притулок розташовано на двох земельних ділянках, що знаходяться через дорогу одна від одної. Це суцільні вольєри та кілька приміщень, зокрема житлових. У них мешкають чотири постійні працівники «Планети». Саме на їхній відповідальності лежать обов'язки на кшталт нагодувати, напоїти, прибрати, помити, полікувати, а як час залишається, то ще й погладити чотирилапих, нагадати їм, які вони всі гарні та розумні.

Взяти хоча б Надію. Вона працює тут доглядальницею. Не любити собак, каже, неможливо. А відійшовши від вольєрів, додає: «Котів я також люблю. Та й всіх тварин загалом. Скільки себе пам'ятаю, стільки й люблю. Вони ніби всі мої діти, хоча у мене є двоє справжніх».

Мешканців притулку Надія знає поіменно.

— Такс, ось у нас Ромашка… Трусішка… Красунчик… Мілка… Старенька. Як це чому? Бо найстарша тут, — усміхається доглядальниця. — Усі собаки улюблені. Усі по-своєму цікаві. Подивіться хоча б на Умку. Чи бачили ви коли-небудь, щоб у собаки були настільки блакитні очі?

В середньому в притулку одночасно проживає близько 200 собак. Засновниця Алла Шевченко каже, що ця кількість рідко коли сильно змінюється. Однак, пригадує, було якось 600 тварин. Тодішні працівники притулку за її відсутності халатно ставилися до роботи, звідси й наслідки.

— Якось я заходжу в кімнату, де собак стерилізували, а там хаос: клітки стояли одна на одній, тварини одна одну гризуть, усе смерділо. З тими людьми ми швидко розпрощалися, — продовжує Шевченко. — Тварин ми з часом роздали і прийшли до своєї норми. Зараз у нас кожна собака має власну буду. Живе більшість з них у просторих вольєрах. Ми слідкуємо, щоб вони психологічно одна до одної підходили, щоб не сварилися між собою.

Одну з волонтерок притулку звати Світланою Пономар. Останні 35 років свого життя жінка активно допомагає безпритульним тваринам. Перш за все, каже вона, годує їх.

— Кожен має робити те, що може робити. Якось я почала тинькувати стіни у вольєрах, але потім все тіло свербіло від укусів бліх та кліщів. І я сказала собі, що цим я більше займатися не буду. Але ж я можу допомагати в інший спосіб — їжею, — розповідає Світлана. — Зараз я годую приблизно 150 собак у різних районах Вінниці та за її межами. У мене в машині завжди є вода та каша з м'ясом. Піклуватися про собак — моє покликання. Я маю це робити, інакше їхнє й без того складне життя стане нестерпним.

Надія з чотирилапими друзями

Світлана дивиться на мешканців притулку й важко зітхає. Після мого запитального погляду пояснює, що більшість тутешніх собак ніколи не знайде собі домівки: багато чотирилапих мають непривабливий для потенційних господарів вік, часом проблеми зі здоров'ям, а ще вони — безпородні. Ніяких вам чау-чау, самоїдів та ліон-бішонів. Самі лише дворові шарики, угольки та рижики.

— З життям цих тварин пов'язано більше поганих історій, аніж хороших. Справді щасливих собак дуже мало. Але вони є, — продовжує волонтерка. — Ось поки ми з вами тут говоримо, моя собака, яку я забрала з цього притулку, відпочиває вдома під кондиціонером.

У притулку постійно ведуться якісь роботи. Зараз, до прикладу, зварювальники облаштовують нові вольєри. В іншій частині звіринцю — йде прибирання. Самі ж собаки лишень тим й займаються, що гавкають при моїй появі, але швидко втомлюються та ховаються від палючого сонця у затінок. Деякі тварини навіть попри спеку намагаються налагодити зі мною якусь комунікацію: хитають своїми куцими хвостами й, ніби привітно усміхаючись, скавулять: «Підійди до мене», «Погладь мене», «Забери мене».

Є серед тутешніх мешканців довгожителі. Надія каже, що кільком тваринам у притулку близько двадцяти років, що в собачому літочисленні вважається глибокою старістю. Одна з таких самотньо лежить біля вхідних дверей до свого вольєра. Доглядальниця пояснює, що цю собаку привезли нещодавно. Вона не бачить та не чує. Більшість часу неактивна. А ще вона зовсім не проти, аби її гладили.

— Тут справді багато трагічних історій. Ось цього хлопчика забрали у родини, яка два тижні морила його голодом і навіть води не давала… А цьому ошийник настільки перетискав шию, що вона вся була в глибоких ранах… Ось лежить собака, яку збила машина прямо біля нашого притулку… — кружляючи навколо вольєрів, розповідає доглядальниця Надія. — Це наша Найдачка. Колись її ще цуценям привіз якийсь чоловік. Ми пояснили йому, що не беремо маленьких. У відповідь він сказав, щоб ми хапали лопату та йшли за ним: «Я зараз її двічі гепну об асфальт, а ви будете закопувати». Звісно, ми взяли цю собаку. Вона виросла, бігає ось, і все в неї добре, наскільки це можливо за цих обставин.

Цуценят у «Планеті» не хочуть приймати через ентерит. Це інфекційне захворювання складно вилікувати навіть у домашніх собак, що тоді говорити про безхатніх. У притулку навіть оголошення на воротах вішають з проханням не підкидати їм маленьких собак, але до них не дослухаються. Малечу приймають, вакцинують, намагаються виходити, але цуцики, зазвичай, все одно гинуть.

Надія та цуценята

Зараз у притулку чотири цуценята. Для них створили окремий вольєр, куди заходить лише один працівник, який не контактує з іншими тваринами. Дивлячись на цуциків, складається таке враження, Надія трішки заздрить тому доглядальнику.

— Мої ви арбузіки, — звертається до пухнастої малечі Надія. Цуцики не тямляться від щастя і хочуть, аби їх швидше погладили, але цього чомусь ніхто не робить. — Не можна мені вас торкатися. Станете дорослими, тоді й гладити вас буду.

Попри всі труднощі у притулку не опускають рук та продовжують працювати. І як би це парадоксально не виглядало, але ідеальним днем для цієї планети стане той, коли з неї до люблячої родини переїде останній чотирилапий мешканець.

— У мене є мрія — прокинутися одного ранку і дізнатися, що всіх собак з нашого притулку забрали в добрі руки. Це було б справжнє свято для всіх нас, — розповідає Алла Шевченко. — Порівняно з початком нашого шляху люди стали більш свідомими та відповідальними, але нам усім ще стільки потрібно працювати, що, гадаю, моя мрія так і залишиться нездійсненою.

Як підсумок, мабуть, варто додати, що приспів пісні, згаданої на початку цієї розповіді такий: «Люди ми тільки тоді / Як дуже сильно любимо / Тільки тоді, коли любимо ми / Можемо зватись людьми». Її виконавець замовчує про те, кого саме ми маємо дуже сильно любити: батьків, Україну або вірного чотирилапого друга. Так чому б нам не любити їх усіх?

Притулок «Планета» існує виключно коштом добровільних пожертв небайдужих містян та бізнесів. Саме завдяки таким донатам працівники звіринця мають змогу отримувати зарплатню, а собаки їжу, догляд та лікування.

Ви завжди можете приїхати до притулку та обрати собі вірного чотирилапого друга. Ви також можете підтримати ініціативу фінансово:

  • 5363 5420 9977 2932

https://vn.20minut.ua/Podii/spravdi-schaslivih-sobak-tut-malo-chim-zhive-i-yak-viglyadae-pritulok--11868478.html

Контакти

Телефон:

  • (067) 187-56-58
  • (097) 514-96-12

Адреса:

  • Сабарівське шосе, 7

Соцмережі:

Вгору