Розвиваючись як купецьке місто, Старобільськ здавна мав дух вільнодумства й свободи. Не випадково, що в 1920-х роках північ Луганщини стала осередком тривалих й запеклих селянських повстань проти більшовиків та їхньої політики продрозкладки та колективізації. А в другій половині 20 ст. Старобільськ подарував Україні видатних учасників шістдесятницького та дисидентського руху — Івана і Надію Світличних. Сьогодні детально розповідаємо про найприкметніші сторінки історії українського міста Старобільськ.
КОЗАЦЬКЕ ПОСЕЛЕННЯ НА АЙДАРІ
Виникнення міста Старобільськ, що розташоване на річці Айдар, біля правої притоки Біла, слід розглядати в контексті заселення Слобожанщини українськими козаками протягом 17 сторіччя.
Існує й інша версія, що начебто походження Старобільська пов’язане з князем Бєльським, якого нібито 1600 року послав на ці терени цар Борис Годунов для блокування Ізюмського та Кальміуського шляхів, якими татари прямували в Московське царство. Втім, сьогодні краєзнавці сумніваються у цій версії (адже вона не має достатнього опертя на джерела) й підозрюють, що вона є радше вигадкою, що пов’язана із російськими спробами маркувати терени Луганщини й Донеччини своєю ранішою присутністю від козаків.
Хай там як, але офіційною датою заснування міста вважається 1686 рік, й пов’язується поява поселення (яке спершу одержало назву Слобода Більська) з розселенням українських козаків Острогозького полку Слобідської України.
Карта Слобідських полків в 18 ст.
Протягом 18 ст. поселення кілька разів змінювало свою назву. Спершу іменувалося Старобільске; з 1730-х років — Стара Біла. Зрештою, 1797 року перейменоване на місто Старобільськ, який став повітовим центром Слобідсько-Української, а з 1834 року — Харківської губернії. Власне кажучи, статус міста Старобільськ має з 1797 року.
Старобільськ у 1907 році
Варто наголосити, що впродовж усієї історії Старобільська українці переважали у складі населення міста. За словами наукової співробітниці Луганського обласного краєзнавчого музею Юлії Цикулової, це підтверджується передовсім даними Всеросійського перепису населення 1897 року — останнього, що був проведений у Російській імперії. Згідно із цими даними, українці становили 83%. Понад те, спеціально повідомлялося, що їхньою рідною мовою є українська (у тодішній термінології — малоросійська).
Збереглися й світлини, які засвідчують присутність українців у Старобільську.
Святково вбрані українці та українки у Старобільську, 1910 рік
Позаяк Старобільськ зручно розкинувся на березі річки Айдар, він мав вигідне розташування з точки зору торгівлі, що сприяло появі й розвитку тут купецтва. Розвивалися й дрібні промисли (чоботарі, бджолярі), й рільництво. Протягом 19 ст. у Старобільську чотири рази на рік організовувалися великі ярмарки, на які приїздили учасники з різних куточків губернії. В місті постали торговельні ряди, крамнички із крамом. Місцеве борошно славилося далеко за межами Старобільська.
Важливим показником розвитку міста треба вважати мережу освітніх й культурних закладів, що поступово з’явилися у Старобільську. Серед іншого, існувала Миколаївська жіноча гімназія (яку тривалий час помилково іменували Катерининською) та Олександрівська чоловіча гімназія.
Жіноча гімназія у Старобільську, сучасний вигляд
Креслення Олександрівської чоловічої гімназії
Поряд з гімназіями, поступити в які могли тільки діти заможних дворян, існували училища, зокрема, ремісничі, де навчалися й посполиті.
Як і в низці інших містах Донеччини та Луганщини, на початку 20 ст. у Старобільську з’являється кінотеатр, що мав голосну назву «Фурор».
Старобільськ на рубежі 19-20 ст.
ПЕРІОД РАДЯНСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ
Утім, відносно мирні й спокійні часи для Старобільська скінчилися 1917 року, коли Україна потрапила в вир політичних та військових процесів. Окрім сил УНР та Держави Гетьмана Скоропадського, за Слобідську Україну змагались червоні (більшовики), білі (денікінці) та селянська армія Нестора Махна.
Передовсім слід зазначити, що громадські та інтелектуальні кола у Старобільську натхненно зустріли звістку про утворення в Києві Української Центральної Ради. 1917 року у Старобільську запрацювало товариство «Просвіта», покликане організувати у місті освіту українською мовою. Втім, як і сьогодні, зі сходу й півночі ринули лави окупантів, від яких доводилося відбиватися.
Так, 1918 року війська Директорії УНР розбили під Старобільськом Донських козаків, про що згадувано у романі «Тихий Дон»: «А на кордоні з Україною молоді козаки, щойно навчені під Новочеркаськом, призвані під знамена, билися з петлюрівцями. Майже половина наново зібраного 12-го Донського козачого полку лягла під Старобільськом, завойовуючи області зайвий шмат української території».
Старобільськ став ареною боротьби проти «білих» і з боку селянської армії батька Махна. Як розповідає краєзнавиця Юлія Цикулова, Нестор Махно побував у Старобільську двічі в 1920 році, зупинявся в одному з готелів у середмісті. Незадовго перед російською окупацією 2022 року Батьку Махну встановили оригінальний пам’ятник на балконі будинку, де він ночував.
Пам’ятник Нестору Махну у Старобільську
Хоча у підсумку більшовики спромоглися окупувати Україну й встановити радянську владу, північ Луганщини тривалий час залишалася осередком численних селянських повстань, що тривали впродовж 1920-х років. Край пережив Голодомор 1921-23 років, згодом насильницьку колективізацію та розкуркулення (яке на практиці означало пограбування селян). Під час цих подій дуже поширеними у Старобільську були так звані «бабські бунти». Позаяк виступи й демонстрації чоловіків могли завершитися засланням або навіть розстрілом, то проти забору зерна чи свійських тварин виступали жінки. Вони збиралися разом, йшли в колгоспний двір і зі скандалами вимагали їм повернути належне.
Людоїдською помстою Сталіна за нескореність українського села стала політика геноциду й штучно організований Голодомор 1932-33 років. Відомо, що безпосередньо у місті померло від голоду від 409 до 428 жителів. Основний удар припав на сільську місцевість. Шок був настільки потужний, що окупантам вдалось тимчасово впокорити українське село. Тих, хто й надалі вважався «неблагонадійними», наздоганяли в 1937-38 роках під час Великого Терору.
Прикметно, що злочини комуністичного режиму торкнулися не лише українців, але й поляків — після початку Другої світової війни.
Певна річ, усі знають про масовий розстріл в Катині польських військових, заарештованих у вересні 1939 року. Втім, не всім відомо, що розстріли відбувалися в кількох місцях, зокрема, і в Харкові. А Старобільськ став місцем тимчасового утримування майже 4 тисяч поляків наприкінці 1939 — на початку 1940 років у місцевому таборі. 48 поляків померли під час перебування у Старобільську; більшість згодом більшість було розстріляно в Харкові.
Жіночий монастир у Старобільську, де утримувалися польські військовополонені в 1939-40 роках
Прикметно, що Старобільськ став першим містом на території України, з якого 1943 року було вигнано нацистських окупантів. У зв’язку із цією подією в місті є популярною теза, що воно впродовж кількох днів уважалось столицею відновленої УРСР.
Варто додати, що уродженцями Старобільська стали два знамениті винахідники 1930-40-х років. Так, Георгій Лангемак (1898-1938) став піонером ракетної техніки, винахідником реактивного міномета Катюша (розстріляний НКВС під час Великого Терору). А Тамара Балезіна (1913-2010) винайшла антибіотик — пеніцилін.
СВІТЛА СПРАВА СВІТЛИЧНИХ
Позаяк Старобільськ не мав великих промислових підприємств та об’єктів, населення зростало повільними темпами. Так, станом на 1975 рік місто залишалося відносно невеликим й налічувало менше 25 тисяч мешканців. Через вплив довколишніх селищ українська традиція й культура мали тут дещо сильніші позиції, ніж у великих містах.
Найяскравішими постатями, пов’язаними зі Старобільськом, стали після Другої Світової війни дисиденти, шістдесятники Іван і Надія Світличні, котрі народилися в Половинкиному Старобільського району відповідно в 1929 та 1936 роках.
Іван Світличний (1929-1992) закінчив Старобільську школу із золотою медаллю 1947 року, далі навчався на філологічному факультеті Харківського національного університету, в аспірантурі в Інституті літератури у Києві.
У 1960-х роках Світличний був фактичним організатором культурного та наукового життя творчої молоді. Його помешкання було своєрідним центром формування національної свідомості наукової молоді, дискусійним клубом, у якому кристалізувалися погляди і формувався особистий вибір більшості шістдесятників. Привабливими для всіх були не тільки енциклопедичні знання Івана Світличного, а й особистісні якості — інтелігентність, м'якість, товариськість, доброзичливість. Мав одну з найкращих приватних бібліотек у Києві.
Іван Світличний (ліворуч), Алла Горська та Борис Нечерда, 1968 рік
Його молодша сестра, Надія Світлична (1936-2006) теж закінчила єдину україномовну середню школу Старобільська й філологічний факультет Харківського університету. У 1962—1964 рр. жила у с. Половинкине, викладаючи російську літературу в Старобільському медичному технікумі. У 1963 р. переїхала до Києва, відвідувала разом з братом Іваном Клуб творчої молоді.
Надія Світлична
Вперше Івана Світличного заарештували 1965 року, проте тоді забракло доказів. Втім, арешт 1972 року завершився суворим вироком: 12 років позбавлення волі (7 років концтаборів суворого режиму і 5 років заслання за антирадянську агітацію і пропаганду, виготовлення та поширення самвидаву). Відбував покарання у таборах Пермської області РСФСР.
Фото Івана Світличного зі слідчої справи, 1972 рік
Іван Світличний був звільнений 23 січня 1983 р. Будучи тяжко хворим, продовжувати колишню творчу і громадську діяльність він уже не зміг, але відновлення Незалежності України дочекався. Пішов з життя 25 жовтня 1992 року, похований у Києві на Байковому цвинтарі неподалік від могил Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина.
Надію Світличну також було заарештовано 1972 року, майже чотири роки вона провела у таборах у Мордовії, повернулася 1976 року. Не маючи прописки й стикнувшись із неможливістю влаштуватися на жодну роботу, Надія Світлична написала заяву про відмову від радянського громадянства. В жовтні 1978 року їй вдалося виїхати спочатку в Рим, де її прийняв Папа Римський Павло VI, а невдовзі — до Сполучених Штатів Америки. Померла у США 2006 року.
ВІДРОДЖЕННЯ Й НОВА ОКУПАЦІЯ
Хоча 1990-ті роки після відновлення незалежності України були непростими (як і в усій Україні), після Помаранчевої Революції, а особливо після Революції Гідності спостерігався розвиток Старобільська.
Юлія Цикулова зауважує, що в місті було чимало молоді, що додавало динаміки й вдихало життя. Після окупації Луганська 2014 року до міста перебрався Луганський національний університет ім. Т. Шевченка, що привело до міста велику кількість студентства. Також у Старобільську був розмістився Луганський краєзнавчий музей та бібліотека. Це додало культурному життю міста нового струменя.
Починаючи з 2015 року, в Старобільську відбулася декомунізація публічного простору, з’явилось чимало культурницьких та волонтерських ініціатив.
Першорядною зіркою у Старобільську став уродженець міста письменник і музикант Сергій Жадан, автор численних романів та збірок поезій, учасник гурту «Жадан і собаки».
Мурал з рядками з поезії Сергія Жадана у Старобільську. Зараз знищений окупантами
Славетну сторінку історії міста написав штурмовий батальйон Сухопутних Сил ЗСУ «Айдар», сформований в тому числі старобільцями. Заснований в травні 2014 року, він діяв у складі підрозділів АТО та згодом ООС. Саме у Старобільську відбулась перша операція батальйону 22 травня 2014 року. Після повномасштабного вторгнення батальйон воював під Волновахою, брав участь у захисті міста Бахмут.
Бійці батальйону "Айдар" біля Щастя
На жаль, внаслідок російського повномасштабного вторгнення 2022 року розвиток Старобільська було припинено, місто суттєво постраждало від бойових дій. Відновлення давнього українського міста розпочнеться після деокупації.
