«Умнік» свій перший окоп — «нірку» — вважав жартом. До самого обстрілу не вірив, що туди взагалі можна якось вміститися дорослому чоловіку. Проте саме та нірка рятувала його життя, коли росіяни починали «крити» по позиціях.
Для киянина В’ячеслава, бійця 72 ОМБр з позивним «Умнік», повномасштабна війна почалася з першими вибухами в Ірпені. Будинок, у якому він жив, почав «вихоплювати» бомбардування росіян одним із перших — коли орки намагалися «взяти Київ за три дні». Вранці 24 лютого росіяни почали трощити авіабомбами ФАБ-500 воєнний госпіталь, який розташовувався через дорогу від багатоповерхівки, в якій жив «Умнік». Він пригадує: в перші ж години зникло телебачення, будь-які можливості зв’язатися з зовнішнім світом чи родиною.
«Ми жили як первісні люди: були „племена“, умовні вожді - соціально-активні особистості, ми готували на вогні їжу. На якийсь день нас уже оточили орки з трьох сторін, не було можливості навіть через Романівський міст вийти, бо все обстрілювали. Люди почали голодувати. І в якийсь момент мене й двох хлопців помітила волонтерка, яка шукала їжу по місту. І скомандувала: „будете займатись добуванням продуктів“. Вона зідзвонювалась з власниками ресторанів чи магазинів, вони давали дозвіл, щоб ми забирали в їхніх закладах їжу. А колись забирали харчі з заміського клубу. Там були величезні запаси дорогих продуктів — і оленина, і стейки. То було свято», — каже «Умнік».
В’ячеслав пригадує: в якийсь момент довелося зіткнутися з реальністю, що гуманітарку він приносив відвертим колаборантам. Зокрема, одна з мешканок багатоповерхівки, яка жила в його під'їзді, чекала окупантів. У квартирі в неї висів триколор, а з вікон вона кричала на військових «бандерівці» та «скоти». І попри це — сумлінно брала з рук чоловіка гуманітарку, яку знаходили та розносили ті самі «бандери».
На той момент росіяни вже окупували й котеджний масив, розташований поруч з багатоповерхівкою «Умніка», тож мешканці Ірпеня часто могли спостерігати, як на вікні лежала снайперська гвинтівка й цілить «в нікуди». А в цей момент росіяни мародерили квартири — навіть не приховуючи свого захоплення від цього.
«Я ж живу на краю міста — то було страшно, що серед ночі руські просто вломляться у квартиру й розстріляють. Бо хіба що з ножем попреш проти автомата, коли внизу кацапські танки їздять. Автоматів же не було. А тоді псковський десант виставив мінометний розрахунок, і просто почав зносити наш квартал. Причому було видно, що поряд діти на самокатах катаються, ми біля багаття готуємо їжу, нікого з воєнних не було. Там були жінки, діти, кілька хлопців. І коли розпочався мінометний обстріл, мене дивом не зачепило, а маленькому хлопчику в ногу потрапив уламок. А дівчинку Аню вбило уламком у шию, моментально», — каже В’ячеслав.
«Я йшов в один кінець. Хотів у житті зробити щось правильне, щоб на 100%, без сумнівів»
«Умнік» до лав армії долучився, коли окупантів вдалося відігнати від Київщини. Незадовго до цього він познайомився з Тетяною — дружиною, яка згодом приїхала за коханим на Донеччину. Пригадує, що її - яскраву, цікаву, гарну — примітив давно. Але до війни так і не підійшов познайомитись. Проте все вирішилось в один з днів, коли він готувався до від'їзду на війну — В’ячеслав мав роздати останні гуманітарні набори. І однією з отримувачок була Таня. Після тривалої розмови вони… подружились. Проте невдовзі зрозуміли, що хочуть бути поруч — і фізично, й емоційно.
«Я йшов в один кінець. Намагався в житті зробити щось правильне, щоб на 100%, без сумнівів. Тим паче розумів, з ким воюємо. І щоб розраховувати на позитивні результати — треба бути затятим оптимістом. А тепер дивлюсь, що два роки воюємо, я досі цілий, хоч і відносно. І вже починаю підглядати, що може бути життя після війни. Можливо, хочеться й дітей ще», — розповідає журналістам «Умнік».
Таня, його дружина, додає: за певний період вона встигла звикнути, що В’ячеслав писав їй раз на чотири дні. Але коли його поранило — обидвоє зрозуміли, що настав той вирішальний момент.
«Ми домовилися, що зустрінемося, проведемо час разом. Я навіть квитки у Дніпро взяла… Аж тут він отримує поранення. Дев’ять уламків — і в руках, і в ногах. Зараз, коли Слава йде на бойові, я намагаюся не думати, що у нього там відбувається. Якось відволікаюсь, бо інакше… не знаю. Дах їде», — зізнається жінка.
Тепер, зізнається В’ячеслав, після кількаденної перерви між бойовими виходами, він дуже мало спить. Особливо — вдома, поруч з дружиною. Понад усе береже вільний час із коханою, який закінчується надто швидко.
«Періодами я живу на кофеїні, але частіше — просто на адреналіні тримаюсь. У мене гормональний бунт був колись. Десь на підсвідомості я розумію, що мені завтра йти в бій, і я шкодуватиму, що свій час із коханою проспав», — каже «Умнік», посміхаючись.
«У другий свій вихід я, мабуть, взяв себе на „слабо“, що зможу»: Умнік про війну на Донеччині та псковський десант, який він з помстою наздогнав за тисячі кілометрів від дому
З дев’ятьма уламками в тілі В’ячеславу довелося виходити з бою, до останнього тримаючись на ногах. Пригадує, що поранення було в обох ногах, плечі, руках та від більших ушкоджень його врятувала броня — кераміка «взяла на себе» найбільші уламки. Однак те поранення було не останнім — станом на зараз «на рахунку» «Умніка» вже шість контузій і п’ять поранень. Військовий жартує, що тепер вони майже як рідні. Проте тепер В’ячеслав завжди виходить на позиції, «обвішаний» оберегами — і Таніними, і волонтерськими, й тими, які передають діти.
«Умнік» пригадує: вперше на Донеччину він приїхав… із «широко розплющеними» очима. Тоді у розташування привезли близько ста новачків, які навіть не були в АТО. І коли «діди» (досвідчені бійці) почали їм розповідати те, що може очікувати на нулі - багато хто спершу не вірив. Сам В’ячеслав потрапив на війну солдатом, і вигляд деяких майбутніх побратимів, яких інколи трясло від пережитого, справив на нього сильне враження.
«Приїхали ми в окопи, мені показали, де жити, де відпочивати. Це була така нірка, що я спочатку взагалі не повірив, що туди може поміститися людина. Тобто 30 на 30 сантиметрів нірка, а всередині розширюється. Туди тільки без броніка можна залізти, вперед ніжками, і лежати рівно. Але виявилося, що це найбезпечніше місце…
Пам’ятаю, коли заміни могло не бути й 10 днів, я собі казав: «Сюди — більше ні ногою!». Тим паче ще нічого не вмієш, не орієнтуєшся, не вмієш простих речей. Як дитина. Було дуже страшно", — пригадує військовий.
«Умнік» зізнається, що не пам’ятає, як умовив себе вдруге вийти на позиції - з посмішкою додає, що, напевно, просто взяв себе на «слабо». Але в результаті - втягнувся: почав розуміти, що відбувається навколо, куди від чого ховатися, коли позиції обстрілюють, навчився працювати з рацією. Проте часто складнощів на позиціях додавали самі погодні умови на Донеччині.
«Пам'ятаю, як ми захопили позиції, де раніше були кацапи. Звісно, й одяг їхній там був, і речі… А тоді якраз 1 вересня було, а у нас на Донеччині - холодно дуже. Ми, звісно, футболки, кітелі надягнули, але все одно холодно. А сидимо ж якраз у посадках після орків. І я там відрив бушлат, забарвлення — дубок (російський). І якось забув про те, що в ньому сиджу, коли нас хлопці прийшли міняти. Вискакую з окопу в цьому „дубку“, і бачу, що вони взялися за автомати. Думаю: „ну все, готово, зараз пристрелять свої ж“. Звісно, задкую в окоп. Починаю кричати їм назву позиції, хто я… Але якби тоді все обійшлося не сміхом, то було б прикро», — з посмішкою пригадує В’ячеслав.
Власне, саме у посадках Донецької області «Умнік» наздогнав той самий псковський десант, який обстрілював його двір в Ірпені. І саме з ними бої були одними з найтяжчих — тривали близько двох тижнів, постійно — з ураженням наших позицій з танків та іншої техніки.
«Найбільш жорстокий бій — перший. Якщо хтось переживає його, то він стає військовим. Бо дуже складно людину навчити виживати, тут як природний відбір. Скільки б ти разів пояснював, але якщо у людини не має внутрішнього відчуття, як, наприклад, відійти на метр в бік під час обстрілу — то цього не навчиш. Я так і снайперів знаходив — бо ж не зрозумієш, де він сидить, поки він в укритті. А так я ставлю його на незручний постріл, і вже візуально можна помітити, де він засів», — каже «Умнік».
«Моїх діалогів по рації кацапи не витримують»: про розмови по рації з окупантами та землю Донбасу
В’ячеслав додає, що одна з найулюбленіших справ на позиціях — це діалоги з окупантами, в яких вони відверто програють: і розумово, й морально.
«Я себе погано поводжу з ними. Усе своє чорне нутро випускаю назовні. І це в мене добре виходить, я навіть підживлююся цим. Вони не витримують розмов щонайменше тому, що я кажу їм все те без емоцій (бо уже перегорів, навіть не злюсь на них). Бо це ж і так видно, що по той бік — біси, з ними все зрозуміло. Тому коли вони починають якісь рухи до нас — я й кажу: „Нащо ви вилізли, нечисть…“. Ну, і робимо свою справу. А вони ображаються потім, мабуть», — з посмішкою каже військовий.
Наостанок «Умнік» додає: ілюзій про швидке закінчення війни він не має - тож готується до того, що буде вже професійним військовим. Тим паче на зараз уже має 30 «навчених і вже відстріляних бойових рексів», тому на посаді командира взводу не планує зупинятися.
«Є люди, яких я сьогодні беру з собою, хоч і розумію, що вони не будуть стріляти, але заряджатимуть БК, копатимуть. Війна — це багатогранна робота. Тут кожному знайдеться своє. У мене був медик — великий, але він не те що не міг стріляти — його на позиціях трусило, й він бліднів на очах. Я боявся думати про те, як він рятуватиме людину. Бо тільки підводиш його до автомата — він майже втрачає свідомість. Але як медик — крутий: мотає хлопців, наче машина.
Звісно, є у нас такі, які бояться воювати, але після першого прильоту ми жартуємо. що орки просто роблять заготовки під окопи — і якось на жартах людину відпускає, вона бере себе в руки", — розповідає В’ячеслав.
«Звична» для В’ячеслава форма, в якій він часто кошмарить росіян
Хоча командир взводу додає, що нерідко доводилося працювати й з тими, хто бої та перестрілки не витримував, але все одно був потрібний на позиціях. Зокрема, копачі - вкрай необхідні на позиціях, бо земля Донбасу — найнезвичніша, яку колись бачив «Умнік».
«Коли земля волога — це якась мастика, копати неможливо. Вона липне до всього. Суха — то коли кіркою довбеш, іскри йдуть. Окопи сиплються, як приліт по сухій землі - все тріскається. Коли мокро — пливе. Я не знаю, чи може бути взагалі щось гірше. А копати приходиться.
Я, наприклад, у житті стільки не копав, як тут. Я люблю воювати, стріляти — це моє. То інколи до мене приходять чоловіки, яким під 50 років чи й більше — такі роботяги, які все життя по заробітках. Вони коли бачать, як я копаю — приходять, лопату забирають", — сміється «Умнік».
«До армії я був на двох майданах, а потім плювався, що нічого не змінювалося»
В’ячеслав наголошує, що зараз, через два роки після повномасштабного вторгнення, він не бачить жодних «мирних» способів закінчити війну. Лише силою та боєм до кінця, допоки територія росії не перетвориться на попелище від того, що з нею зроблять самі ж росіяни.
«Я вважаю, що треба цю мерзоту давити до кінця. Ворога треба перемогти так, щоб у нього не було й думок про якийсь реванш. Усі, хто вчив шкільну програму з історії, повинні розуміти: досить з ними розмовляти. З росіянами будь-яка домовленість неможлива, вони постійно обманюють. Тому війна закінчиться лише на наших умовах. А як жити далі?.. Я за те, щоб збудувати великий паркан, зробити таку собі резервацію з території рф, і поки люди не будуть їсти один одного, поки не почнуться страшні речі - взагалі туди не заглядати. А вони почнуться, бо народ такий», — каже «Умнік», посміхаючись.
Військовий додає: на його думку, росія — повністю поліцейська держава. І це та країна зі страшних снів «Умніка».
«Росія — країна рабська. Там панують силові структури, і якщо відкрити рот — закінчиш або в ГУЛАГу, або зникнеш безвісти. Люди в основному просто бояться — принаймні ті, хто при пам’яті хоч трохи. Я просто уявляю: жити там, де не можеш навіть відкрити рот — це страшно», — каже В’ячеслав.
