Однією з найвідоміших цукерень Києва початку XX століття вважалася культова кондитерська» Семадені», яка знаходилася за адресою: вулиця Хрещатик, 15.
Вона знаходилася у триповерховій будівлі, збудованої у 1877 році за проєктом архітекторів Віктора Сичугова та Олександра Петра-Адріана Шілє. Це була споруда в еклектичному стилі з мавританськими рисами, який був досить популярним серед київських міщан.
На думку дослідників історичної забудови нашого міста, східний стиль для будівлі обрали зовсім невипадково, оскільки вона зводилася коштом відомого підприємця, київського купця Першої гільдії Абрама Бродського, який планував облаштувати в ній синагогу.
Але Міська управа не дала на це дозвіл підприємцю, тож він передав будівлю в оренду Дворянському клубу.
Саме ту на першому поверсі відкрив свою знамениту кондитерську швейцарець Бернард Оттон Семадені. Ще з моменту відкриття, кондитерська стала улюбленим місцем зустрічей київської ділової еліти, оскільки вона розміщувала неподалік Міської Думи, приміщень банків та інших установ.
Кондитерська розміщувалася навпроти Міської Думи та Біржі. Фото з відкритих джерел
За спогадами тогочасних киян, мармурові столики були списані цифрами-підрахунками прибутків і збитків. Тож не дивно, що заклад мав також неофіційну назву «місцева неофіційна біржа».
Також дослідники стверджують, що відповідно до спеціального припису, який діяв у Києві з 1840 року, в кав’ярні та кондитерські слід заходити «в пристойному одязі, зовнішній охайності», а «солдат, людей в лівреях і селян в простому сільському одязі й всіх в непристойному наряді, і таких, за ким помічали нахабні, зухвалі та буйні вчинки», в заклади не пускали.
Тож, відвідувачами знаменитої кондитерської була досить солідна та заможна публіка.
Карикатура з життя відвідувачів кондитерської. Фото: Спільнота «Хроніки Прекрасної Епохи»
У «Семадені» за філіжанкою кави можна було обговорити не лише питання бізнесу чи особисті проблеми, але й останні тогочасні новини, оскільки заклад виписував багато провідних європейських газет і видань. Також до закладу часто заходили любителі більярду, щоб зіграти декілька партій.
Культова кондитерська славилася серед киян і своїми авторськими смаколиками, пропонуючи найкращу в місті каву, шоколад з альпійського молока, фрукти, бонбоньєрки (коробочки із солодощами) та інші ласощі. Також, серед асортименту були представлені різні делікатеси, завезені з різних країн світу, серед яких марсельські фрукти, американські ананаси, туринські марони, шоколад Міньйон та легендарне київське сухе варення.
Вартість цукерок складала від 1 рублі — до 3 за фунт (приблизно пів кілограма).
Реклама кондитерської «Семадені» на сторінках тогочасної преси. Фото з відкритих джерел
«У дні надходження сюди сходилися багато відвідувачів. Газети беруть нарозхват. У чеканні прочитаних газет дехто п’є шоколад, каву чи пунш, інші грають у більярд. Кондитер тут великий майстер своєї справи. В нього щодня з’являються нові сорти тістечок чи цукерок, зроблених з таким смаком, що ласунам порада далеко оминати цю «Швейцарську» кондитерську, — пише києвознавець Анатолій Макаров в книзі «Хрещатик».
У кінці ХІХ століття грошовий оборот кондитерської становив 24,5 тисячі рублів на рік, а штат працівників становив всього лише 20 осіб.
У меню був величезний вибір бонбоньєрок з цукерками від 60 коп. Цікавим є той факт, що фабрика виготовляла знамениту карамель «Кетті-босс», яку продавали як ліки проти кашлю та горла. Свого часу цей льодяник вважався ідеальним засобом при болю в горлі, затвердженому у Медичному Департаменті.
Реклама льодяників «Кетті -босс». Фото з відкритих джерел
Кондитерська «Семадені» мала власну фабрику, яка славилася виготовленням художніх виробів з особливих замовлень: тортів у вигляді квіткових кошиків, букетів з цукерок, пірамід, веж тощо.
«Фабрика Б.А. Семадені виготовляє різноманітні кондитерські вироби та художні кондитерські витвори за особливими замовленнями у вигляді тортів, пірамід та іншого на суму близько 100 тисяч рублів на рік», — зазначалося у рекламному оголошенні закладу.
Вони виготовлялися під замовлення на весілля, бали, музичні вечори та інші урочистості.
За високу якість продукції, фабрика була відзначена великою срібною медаллю під час Київської сільськогосподарського та промислової виставки.
Будівля кольшньої кондитерської наприкінці 1920-х. Фото з відкритих джерел
На жаль, після смерті власника закладу Бернарда Семадені кондитерська проіснувала недовго, до початку радянського періоду.
Сама ж будівля не змінювала свого первісного вигляду аж до середини 1930-х.
Перебудована будівля Радіотеатру. 1939 рік. Фото з відкритих джерел
У 1929 році в приміщенні колишньої кондитерської відкривається Радіотеатр. У передвоєнні роки через нього пройшли сотні, тисячі виконавців — митці зі світовими іменами й початківці, солісти й хорові та музичні колективи.
Коли столиця української радянської республіки переїхала з Харкова до Києва, заклад отримав назву «Столичний радіотеатр».
У 1929 році в приміщенні колишньої кондитерської відкрився радіотеатр. Фото з відкритих джерел
У 1935 -1936 роках відомий київський архітектор Микола Шехонін розробив проєкти реконструкції самої будівлі, фасаду та інтер’єрів.Тоді ж цегляний «мавританський» стиль змінився стриманим класицизмом, а вікна замість «застарілих» лучкових перемичок отримали прямокутні обриси.
Радіотеатр на світлинах кінця 1930-х. Фото з відкритих джерел. Фото з відкритих джерел
«Відтак зникло все дрібненьке цегляне „мавританське“, натомість під цементним тинькуванням чітко окреслилася архітектоніка, вікна замість „застарілих“ лучкових перемичок отримали прямокутні обриси. Так само, вся кривина на фасаді зникла — випрямлена в дусі класицизму. У бічних псевдо ризалітах з’явилися класицистичні напівкруглі ніші зі скульптурами на повен зріст чоловіка й жінки — провідників соціалістичного мистецтва», — писав відомий дослідник Києва Дмитро Малаков у своїй книзі про Архітектора Миколу Шехоніна.
Фасад будівлі зберіг своє тридільне членування та зорове об’єднання вікон першого та другого поверхів. Ліпний та цегляний декор були втрачені. Бічні ризаліти прикрасилися нішами зі скульптурами
Будівля була втрачена під час пожежі у вересні 1941 року. Зараз на її місці знаходиться підземний перехід та вхід до станції метро «Майдан Незалежності».
