У випадку, якщо колаборанти та очікуни залишаться непокараними, багато донеччан просто відмовляться повертатися для проживання у деокуповані регіони. Крім того, є ризик самосудів чи сутичок, які прогнозовано закінчаться заведеними кримінальними справами на якусь зі сторін.
Фото з відкритих джерел
Станом на сьогодні на окупованих територіях України перебуває 6 мільйонів українських громадян, серед яких — 1,5 мільйона дітей. такі цифри навела у червні 2024 року Ірина Верещук, колишня міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій. Тисячі українців на ТОТ — з 2014 або 2022 року — співпрацюють із росіянами, сприяючи насадженню та розвитку пропаганди. І хоч питання примусової співпраці лишається відкритим, уже сьогодні слід думати про те, що українська влада робитиме з колаборантами, які лишаться в тих регіонах після деокупації, каже аналітик та активіст із Донецька Станіслав Федорчук. Оскільки від цього залежить, чи повернуться туди жити місцеві, які через війну стали вимушеними переселенцями.
«В умовах цієї війни ми зрозуміли дуже важливу річ: нам потрібно перезасновувати цілий ряд державних інститутів. Не лише на окупованих територіях, а й на підконтрольних Україні. Бо ми по коліно стоїмо у багні, але сподіваємось, що якщо одягнемо чисту футболку — ніхто не помітить наших брудних ніг. Ми так не виживемо», — каже Станіслав Федорчук.
Активіст наголошує: питання колабораціонізму — не питання помсти, як це намагаються інколи вдати.
«Питання покарання за колабораціонізм — це питання захисту наших прав: тих, хто виїхав, і тих, хто хотів би повернутися. Незалежно від того, чи щоб повернутися, щоб жити, чи щоб просто відвідати могили своїх предків, забрати книги з домашньої бібліотеки чи замкнути свою хату своїм ключем. Бо ми вже зараз, виходить, наперед пильнуємо інтереси колаборантів, а хто подумає про наші права?» — обурюється донеччанин.
«Фестиваль думок». Зліва — Олександр Набока. посередині - Станіслав Федорчук
«Добрий день, Донецьк — українське місто. Ви отримуєте тягла та криваві шмарклі», або як донеччани виховували проросійських містян до 2014 і після
З 2022 по 2023 рік на розгляді у судах перебувало 1028 справ за статтею «державна зрада» — це майже стільки ж, скільки за попередні три роки разом. Проте у 2022 судді розглянули лише 37% справ по держзраді та колабораціонізму, які слухались у судах. І лише у 62 справах зі 618 визнано винуватість — це приблизно 10%. Такі дані наводить «Рух Чесно».
Зокрема, у 2022 році винуватість у держзраді визнано по 10 справах. Це 3% від кількості всіх справ, які були розглянуті в судах по 111 статті ККУ (Державна зрада). 17% справ судді закрили. По колабораційній діяльності винуватість визнано у 52 справах (17%), а закрито лише 2 справи.
Боротися з сепаратистами та колаборантами однозначно доведеться, оскільки навіть у довоєнному Донецьку вистачало тих, хто бачив місто російським. Тож його товариш, активіст і нині доброволець-військовослужбовець Віталій Овчаренко боровся з цими поглядами так, як міг — надягнувши вишиванку на прогулянку центром Донецька.
«Віталій дуже худенький — попри те, що займався муай-таєм. І він ходив у вишиванці центральним бульваром і запитував у людей, котра година. І якщо людина реагувала неадекватно, починала бикувати на мову чи вишиванку — то ззаду підходила група підтримки й швидко пояснювала, що людина не права — типу: „добрий день, це Українське місто, ви отримуєте тягла“. І після кривавих шмарклів — „Більше себе так не поводьте“. Ця виховна робота мала силу — люди усвідомлювали, що Донецьк таки український. І коли інші люди так само одягали вишиванки й ходили бульваром — ті проросійські донеччани розуміли. що невідомо що може статися через їхню неадекватну реакцію», — пригадує Олександр Набока, доктор історичних наук, професор і краєзнавець.
Віталій Овчаренко.
Фото з відкритих джерел
Спротив у Донецьку, коли його захоплювали сепаратисти.
Фото з відкритих джерел.
Ще до повномасштабного вторгнення Станіслав Федорчук разом із донецькими активістами заснували рух «Чорний ящик», у рамках якого збирали інформацію про вчителів-колаборантів, які брали участь у референдумах і проросійських рухах. Коли вони поверталися, зокрема, з СІЗО та тюрем — намагалися влаштуватися знову на роботу за освітою, тобто планували й далі викладати для дітей.
«Батьки самі казали: ця людина, яка стояла за автоматом, яка зрадила власний народ, свою країну — як вона може мати право викладати нашим дітям? Інколи доходило до того, що нам доводилося палити шини під стінами шкіл і влаштовувати мінімайдани, щоб людину звільнили», — пригадує активіст.
У 2014 році покарання освітянина, який брав участь у проросійських рухах (тобто звільнення) покладалося на «розсуд колективу». Через це багато колег лишали людину непокараною, оскільки з так званих «міркувань совісті» не могли проголосувати за кару для людини, яка фактично скоїла злочин проти держави, але разом з тим роками працювала з ними в одному закладі. Хоча при цьому, зауважує Станіслав Федорчук, система освіти в Донецьку була чітко інтегрована в проросійський бік, аби робити «правильні вибори».
Тоді, до великої війни, активістів «тримали за руки» — просили не дебоширити та не влаштовувати те, що вони робили. І попри це боротьба тривала. Тож орієнтовно за п’ять років основних колаборантів вдалося в «ручному режимі» повиривати, пригадує Станіслав. Проте непокараність інших колаборантів — зокрема, й у владних та державних кріслах — дала їм можливість знову перейти на бік окупантів, — і вже у 2022 році зрадити Україну.
Захоплення Донецька у 2014 році.
Фото з відкритих джерел.
Захоплення Маріуполя у 2022 році російськими окупантами. Наслідки окупації сходу.
Фото з відкритих джерел.
«Нове покарання за колабораціонізм — це чесніша позиція, ніж пробачити всім…»
Станіслав Федорчук зауважує: Україні потрібна рішуча реформа після деокупації регіонів, які нині контролює росія. Зокрема, у Грузії реформа МВС полягала в тому, щоб звільнити 100% співробітників дільниць. На роботі лишили тільки працівників лабораторій і моргів. Решту ж — позбавили роботи.
«Керівник аналітичного відділу МВС Грузії сказав мені, що вони дивилися на світовий досвід. І він показує, що якщо лишити бодай одну людину — корупціонера, злодія, зрадника абощо — він навчить цього решту людей. Це працює завжди й у будь-якому суспільстві. Тому коли ми говоримо про покарання колаборантів — ми не кажемо, що всіх посадимо в тюрми, вкатаємо у бетон чи розстріляємо, ні. Ми говоримо про те, що даємо суспільству вже сьогодні чіткий сигнал: колабораціонізм — не нормальна дія для людини, і ось яке покарання вона може за це отримати. Вони можуть почитати й зрозуміти, що з ними буде», — наголошує донецький активіст.
Невдовзі Станіслав Федорчук хоче представити й новий законопроєкт, який передбачає дещо інше ставлення до співпраці з ворогом у його інтересах. Зокрема, різні категорії та підходи до покарання тих, хто пішов на це.
«Ми написали новий законопроєкт і будемо його представляти за кілька місяців. У ньому запропонуємо поділ колаборантів на категорії. Ми, автори проєкту, вважаємо, що зрадники мають мати заборону на роботу у професії, мають бути обмежені у громадянських і політичних правах. Це мало б бути ще з 2014 року, аби ні в кого з громадян не було ілюзій, що з ними буде. Це чесна позиція — чесніша, аніж пробачити всім, а потім боротися з наслідками такого рішення», — зауважує Станіслав Федорчук.
Один із наслідків свавілля та непокараності колаборантів упродовж 2014−2022 років: абсолютно вільна та в багатьох випадках — добровільна співпраця з ворогом після повномасштабного вторгнення.
Фото з відкритих джерел
