Навколо подій вигнання нацистів з України існує багато радянських пропагандистських комуністичних міфів.
Пропонуємо розвінчати найпоширеніші серед них, пише Генштаб.
Чи справді 28 жовтня 1944 року було днем остаточного вигнання нацистських окупантів з України?
Німецькі війська остаточно залишили територію України наприкінці листопада 1944 року. Для відзначення цього факту день 28 жовтня було обрано не зовсім коректно. 28 жовтня 1944 року радянські війська лише розпочали бої за Чоп. Остаточно вибили противника із Закарпаття лише 25–26 листопада. Вигнання нацистів з українських територій стало можливим завдяки масовій участі українців на всіх фронтах і театрах воєнних дій: не тільки на Східному фронті, а й у лавах руху опору інших країн, арміях союзників, що воювали в Італії і Франції, на Далекому Сході та Тихоокеанському театрі воєнних дій.
Чи справді вигнання німецьких окупантів було визволенням України?
Визволення означає здобуття волі, але в 1944 році цього не трапилося. Визволення України відбулося тільки 24 серпня 1991 року з розвалом Радянського Союзу. Радянський Союз до 1941 року був тоталітарною державою, нею він залишився і після 1944-го. Партійна диктатура і політичні репресії не зникли.
Під час війни радянське керівництво намагалося заохотити народ України до боротьби, апелюючи до патріотичних почуттів та обіцянок послабити політичний режим після перемоги. Українській інтелігенції, митцям дозволили писати на теми, затавровані доти як «буржуазний націоналізм»; чотири армійські фронти назвали «українськими»; запровадили орден Богдана Хмельницького; заснували республіканські міністерства оборони та закордонних справ. Проте після війни обіцяне було згорнуто, засуджено або просто не реалізовано. Включення ж УРСР до ООН аж ніяк не свідчило суверенну позицію України на міжнародній арені, а слугувало політичним цілям СРСР. Не вважаючи вигнання німецьких окупантів визволенням, українське націоналістичне підпілля продовжило боротьбу за незалежність України. З поверненням радянської влади на територію України сталінське керівництво суттєво збільшило масштаби депортацій до віддалених регіонів СРСР великих груп населення – поляки Західної України, а також підозрювані в допомозі українському підпіллю та УПА, кримськотатарський народ, греки, болгари, вірмени Криму. Різних правових обмежень і переслідувань зазнали ті, хто перебував на окупованій території, остарбайтери, полонені червоноармійці.
Чи справді росія могла перемогти німецьких окупантів і без України?
Внесок України у розгром гітлерівської Німеччини та її союзників важко переоцінити. Мешканці УРСР взяли активну участь у протидії гітлерівській агресії. За весь час війни між СРСР та Третім Рейхом жителі УРСР складали приблизно 7 мільйонів (23%) особового складу Збройних сил СРСР.
За оцінками Інституту історії НАНУ, прямі людські втрати України становили 8–10 мільйонів осіб. Бої на території України тривали з 1939 року, розтягнулися на понад тисячу кілометрів із заходу на схід. Це дало змогу зосередити військові та промислові ресурси у внутрішніх регіонах срср, підготуватися до контрнаступу взимку 1942 року. В будь-якому разі спроби моделювання дій РСЧА без українських людських і промислових ресурсів є брехливими та маніпулятивними, як і все, що продукує російська пропагандистська машина брехні.
Особливо московітів дратує тема так званих чорнопіджачників — українців, які не з власної волі опинилися в окупації, а після приходу радянської армії поповнили її ряди. Цих людей без будь-якої підготовки, з «трьохлінійкою» на 2-3 вояків кидали в бій, а якщо точніше, то на вірну смерть, дивуючи навіть самих гітлерівців. Комплектуванням полків і дивізій чорнопіджачниками займалися спеціальні польові військкомати. Восени 1943 року, коли після перемоги в Курській битві радянські війська зайшли на територію України, ставлення більшовицького керівництва до місцевого населення, що два роки прожило в окупації, було, м’яко кажучи, недовірливим. Мовляв, усі вони, особливо чоловіки, — це потенційні зрадники та колабораціоністи. Тому, за логікою кремлівських керманичів, ці люди мали «змити кров’ю» свій «злочин». Коли радянські війська звільняли місто чи село, польові військкомати відразу ж починали мобілізовувати чоловіків. Часто хворих і немічних, брали, траплялося, і хлопчаків 16-17 років.
Сьогодні історики, які досліджують тему визволення України, не можуть назвати точної кількості полеглих українців. Але в одному вони одностайні: втрати були жахливими. Особливо моторошним виявився штурм Києва в жовтні 1943 року, коли сталін наказав взяти місто до чергової річниці жовтневого заколоту. Тоді десятки тисяч, а деякі історики схиляються до думки, що рахунок йшов на 150-200 тисяч, чорнопіджачників кинули на Букринський плацдарм для відвертання основних німецьких сил, а регулярні підрозділи переправлялися тим часом, використовуючи Лютізький плацдарм. На шестикілометровому клаптику землі загинуло понад 250 тисяч солдатів, із яких значну частину становили щойно мобілізовані селяни в домотканих свитках. Під час так званої другої хвилі мобілізації, яка прокотилася Україною у 1943-1944 роках, на фронт відправили понад 3 мільйони чоловіків, які, поповнивши знекровлені фронти, продовжували визволяти нашу землю. Збереглося безліч свідчень старих солдатів про нелюдську жорстокість, проявлену радянськими генералами і маршалами до них, рядових бійців.
У війні загинув кожен п’ятий житель окупованої вже радянським союзом України. З-поміж українців, мобілізованих влітку 1941-го, додому повернулися лише 3 відсотки.
Загалом, з майже 30 мільйонів громадян срср, мобілізованих в роки Другої світової, близько 10 мільйонів були вихідцями з України. Починаючи з другої половини 1943 року, вони становили 60-80 відсотків особового складу 1-го, 2-го, 3-го та 4-го Українських фронтів.
До антигітлерівської коаліції входило 58 держав і суверенних територій. Радянський Союз користувався військово-технічною та іншою підтримкою союзників по антигітлерівській коаліції. За програмою ленд-лізу, СРСР отримав значні обсяги військової техніки, озброєння, продовольства та інших матеріалів, необхідних для підтримки економіки і ведення бойових дій. Німеччина не могла зосередити всі наявні сили проти радянських військ, оскільки була змушена одночасно воювати із союзниками на інших фронтах, у тилу, на морі та в повітрі. Перемога над нацистськими окупантами – спільне досягнення антигітлерівської коаліції та визвольних рухів.
