Слов’янську Донецької області в цьому році 6 вересня виповнилося 379 років. Це місто, яке у 2014 році пережило російську окупацію, було звільнене і наразі живе у 20 км від лінії фронту.
На відміну від міст Покровського напрямку, які сьогодні палають від постійних обстрілів та в яких зупиняється життя, у Слов’янську ситуація набагато краще. Але вже вкотре місто не святкує розвагами та веселощами свій День народження. Цьогоріч 6 вересня пройшло тихо та спокійно: представники місцевої ВЦА провели покладання квітів до монументів воїнам Другої світової та героям, що загинули, рятуючи Україну від російської агресії. А звичайні мешканці Слов’янська прожили цей день у своїх справах та турботах. Про любов до рідного міста, вплив війни на життя місцевих та свої мрії слов’янці розповіли журналістам «Вчасно».
Комендантська година у Слов’янську діє з 21.00 до 05.00, тому весь день місто живе буденним життям: працюють супермаркети, магазини та кафе, що не виїхали, на вулицях можна побачити й молодь, і батьків з дітьми, і людей похилого віку. Останнім часом, кажуть місцеві, сюди переїжджають з Покровська та інших міст, що опинилися на лінії фронту.
Відносне відчуття безпеки тут все ж таки оманливе, адже періодично Слов’янськ чує вибухи навколо та страждає від прильотів російських ракет, що руйнують інфраструктуру та житло місцевих мешканців. У кого нерви більш міцні - залишаються тут жити надалі, кому важко витримувати близькість лінії фронту — їдуть в інші області України.
Про слов’янців кажуть різне — серед цього є думка, що тут начебто багато «ждунів,» адже гучна справа колишньої очільниці міста Нелі Штепи, що співпрацювала з окупантами у 2014-му році, додала місту поганої слави. Але тут є люди зі справжньою українською позицією, а також за останні 10 років свідомість багатьох людей все ж змінилася.
Місцева жителька, волонтерка Лариса Коваленко, з 2014 року тричі виїжджала зі Слов’янська і тричі сюди поверталася. Жінка каже — це відчуття рідного дому та коріння у неї вже на підсвідомості. Слов’янськ — дім для всієї родини Лариси, в інших областях рідних не має. Про черговий виїзд у випадку наближення фронту Лариса навіть думати не хоче.
" У 2014-му, коли була окупація, ми виїжджали, а потім повернулися. Ми були вражені героїзмом хлопців, які з голими руками стали на захист країни. Тоді наша найбільша мотивація була — віддячити їм за це. Чоловік пішов добровольцем, а я відкрила волонтерський центр", — згадує Лариса.
У 2022 році чоловік Лариси вдруге пішов захищати країну, а жінка продовжила допомагати армії. Сьогодні у волонтерський центр жінки місцеві мешканці приносять все, що може бути спрямоване на підтримку ЗСУ: теплі речі, маскувальні сітки, посуд, продукти, інше. Лариса дуже радіє, коли вдається через соцмережі заохотити слов’янців до більш активної підтримки військових, які захищають Україну.
«Дуже потрібні сьогодні ковдри, пледи, покривала, спальники, рюкзаки, спортивні сумки, каструлі, залізний посуд», — зазначає жінка.
Щодо розмов про «ждунів» Лариса має свою відповідь: «Просто у Слов’янську проросійські люди більше проявилися, тому що у 2014 році тут була найжорстокіша окупація. Ні в якому місті такого не було, бо тут ці гади-окупанти оселилися. Тому сепаратисти й не боялися нічого. Місцева церква від московського патріархату — ефесбешна контора. Велася активна пропагандистська робота. Десятиріччями обробляли мізки місцевих».
Але не на всіх подіяла російська пропаганда. Ось і колишній місцевий косметолог Євгенія Алфімова разом з однодумцями ще у 2014 році об'єдналися для створення скверу «Мрія», де кожний міг би відпочити серед природи. А пізніше люди створили благодійний фонд «Слов'янські мрії», який до сьогодні допомагає місцевим розвивати та виховувати дітей — справжніх громадян України.
«Вітаємо!», «Доброго ранку!», «Дякуємо»: у центрі чутно українську мову, сміх, веселі голоси дітей та дорослих. Таких навколо фонду зібралося майже 700 людей.
«Слов'янськ — мсіто де я народилася, це місто сили і мого коріння, — розповідає Євгенія Алфімова, директорка БФ „Слов'янські мрії“. — Це як для рослини — якщо є коріння, то дерево буде рости та давати плоди. Так і я у Слов’янську». На початку 2022 року жінка на рік виїжджала в Англію, але у 2023 повернулася і відновила роботу з місцевими дітьми. Маленькі жителі міста дуже потребують соціалізації, адже в їх житті були роки ковіду, а потім почалася війна — це вплинуло на їхній розвиток.
Діток та дорослих волонтери фонду відігрівають своїм позитивом та жагою до змін на краще. Нікого не бентежить те, що розмовляють дівчата українською, люди все одно приводять сюди дітей та працюють разом над змінами у місті.
«Якщо хочеш кращого життя у рідному місті, то почни щось робити сам», — так живуть «Слов'янські мрії» та навчають інших.
Поряд з фондом ми зустріли родину переселенців з Луганської області Сватівського району, села Нововодяне, яке сьогодні в окупації. Пані Світлана з чоловіком переїхали у Слов’янськ у 2022 році восени. Місто на той час було, кажуть, депресивним і напівпустим, було багато безхатніх тварин, сміття, працювало 2−3 магазина.
«Було сумно, важко, одиноко. Знайомих не було нікого, — згадує пані Світлана. — Але ми вже тут другий рік і бачимо як місто адаптувалося та розвивається. Ми знайшли однодумців тут. Але місто змінювалося не одразу. Ми звертали спочатку увагу на те, що почали змінюватися банери та назви магазинів на україномовні. А потім ми знайшли однодумців».
Подружжя звикло спілкуватися українською мовою, і спочатку їх сприймали як гостей з Західної України, ніхто не вірив їм, що приїхали з Луганщини. А коли там, де часто з’являлися та розмовляли українською, люди вже почали звикати. Звісно, різні випадки були, але здебільшого люди ставилися позитивно і з кожним разом таких було більше.
«Ми вже звикаємо до Слов’янська та їхати звідси нікуди не хочеться», — каже подружжя луганчан.
Сьогодні Слов’янськ дійсно виглядає доглянутим та охайним. Вулиці чисті, у парку та скверах можна відпочити. Обличчя людей більш відкриті та добрі.
У місцевому парку «Шовковичний» зустрічаємо двох жіночок поважного віку і продовжуємо з ними спілкування на тему сприйняття сучасних подій та ставлення до Слов’янська. Жіночки розмовляють російською. З’ясовується, що оби дві пані ще у молоді роки за радянських часів переїхали жити в Україну з росії.
«Я по національності росіянка, переїхала з Воронежа, але я люблю Україну — 46 років тут живу, — розповідає 72-річна пані Людмила. — Слов'янськ люблю, бо у нас тут затишно. А які ми стали добрими у зв’язку з цією війною — бажаємо один одному тихої мирної ночі, здоров’я. Ті, кого не знали, зараз всі як рідні. І дуже радіємо, коли сюди приїжджають жити, а не навпаки».
«А я з 12 років живу в Україні, колись у Макіївці жила, потім у Слов’янську, хоча я теж росіянка — з Тульської області, — каже 89-річна Алла Тимофіївна. — Люблю наше місто за чудову природу — найкращої не бачила ніде. Виїжджати нікуди не хочу, чекаю, щоб все пройшло повз нас. До нас як прийшли у 2014 році, так і пішли. Ось і зараз думаю — Господи, залиш Україну в її кордонах».
У розмові з керівницею Слов’янського краєзнавчого музею Євгенією Калугіною жіночки цікавляться новими скульптурами та хвалять місцевий парк, в якому вони дуже люблять прогулюватися.
Саме керамічним виробництвом і було відомо до війни місто Слов’янськ, адже серед всіх міст Донеччини тут завжди було найбільше різних художників та митців. І хоча частина їх переїхала та зупинила свою роботу через близькість фронту, є ті, хто залишився. Щобільше, саме творчість допомагає митцям долати сьогодні труднощі війни.
В одній з майстерень ми зустріли тих. хто працює над відновленням скульптур, що присвячені битві князя Ігоря з половцями. Ці скульптури вперше з’явилися у Слов’янську ще у 2001 році на керамічному симпозіумі. Пізніше вони були зруйновані вандалами. А зараз слов’янці вирішили їх відновити.
Робота над відновленням скульптур для місцевого художника Володимира Ковальова стала порятунком від суворої реальності війни. Чоловік все життя прожив у Слов’янську. Навіть на кілька днів з рідного міста виїхати не може — повертається одразу, бо й дихати без Слов’янська не уявляє як. Війна зруйнувала все колишнє життя, але не любов до рідного міста.
«Мені не хочеться вірити в те, що сьогодні відбувається, — зітхає пан Володимир. — Там, де місто розбомбили, я ніколи не ходив на це дивитися. Не хочу цього бачити. Я себе заспокоюю роботою та творчістю — хочеться ще зробити щось гарне для Слов’янська.»
Чоловік вже давно для себе вирішив, що буде поряд з рідним містом до останнього подиху, бо по-інакшому він просто не може.
Між слов’янцями та їх містом є якийсь магічний зв’язок на рівні генетики, підсвідомості, відчуття життя. І це відчувається у розмові з багатьма місцевими. Щобільше, люди, що це відчувають особливо гостро, гуртують навколо себе однодумців і тим самим посилюють цей зв’язок. Слов’янськ зразка 2014 року та зразка 2024 року — різні. Місцеві запевняють, що багато хто змінив своє ставлення до рф після повномасштабного вторгнення.
«З 2014 року у місті проводилася велика кількість просвітницької роботи, тоді багато людей стали задавати проукраїнські та проєвропейські тренди у громадському секторі, бізнесі, місцевому самоврядуванні, — каже громадський діяч Денис Бігунов. — Але після повномасштабного вторгнення у 2022 році навіть найбайдужіший і навіть проросійськи налаштований громадянин змінив свої погляди, і сьогодні всі хочуть, щоб у Слов’янську була Україна. Якщо сюди дійдуть росіяни, то місто просто стане мертвим, тому що зникне ось це живе сучасне проукраїнське суспільство, завдяки якому місто дихає свободою».
Родина громадської діячки та директорки Слов’янського краєзнавчого музею Євгенії Калугіної живе на території Слов’янська ще з 1710 року.
«Для мене це рідне місто — тут є і мої рідні: живі, і мої мертві. Для мене це важливо. Також важливе, що мої родичі тут жили й вижили, і ми тут народилися, і сьогодні ми впроваджуємо тут Україну, — розповідає жінка. — Колорит та історичні події надають цьому місту надзвичайний дух — люди сюди приїжджають і відчувають це. Всі сучасні події, пов’язані з війною з 2014 року, вони почалися зі Слов’янська і я гадаю, що вони тут повинні й закінчитися. Бо ця земля сакральна. Скульптури та кургани оберігають нас. І мені дуже жаль великий степ — це Луганщина, Донеччина, Слобожанщина — народ, який тут живе, як і колись половці, яких брали у полон, а вони вмирали від туги. Так і ми тужимо за цією землею. Всі мріють, вірять, моляться, щоб місто вистояло. І ще розквітло. Всі конфесії моляться, щоб Слов’янськ залишився у лоні України.».
