Віорелович тихо, методично і якісно робить свою справу — рятує людей, причому не тільки важко поранених, але й тих, у кого, як кажуть в народі, прихопило спину. За допомогою масажної техніки шиацу, якою він досконало володіє, вдалося поставити на ноги не одну людину, за що лікар і отримав прізвисько «Золоті руки».
Юрій Банар — яскрава, багатогранна особистість, яка у свої 55 років має 46 років стажу, і яка заради порятунку власної дружини покинула на декілька років рідний дім, влаштувавшись будівельником. Лікар розповів інформагенству «ВЧАСНО» про себе, про свою діяльність на лінії фронту та спростував деякі міфи про коронавірус.
Працював медсестрою, мав позивний «Піночет» і прізвисько «Пілюля»
Народився Юрій Віорелович у селі з багаторічною історією — Балківці Чернівецької області. Там і досі проживають його мама і брат. В 40 хвилинах їзди автомобілем від них, у місті Новоселиці, на Юрія чекають дружина із 23-річною донькою.
Свій трудовий шлях анестезіолог почав у 1985 році.
«Після закінчення медучилища я працював медсестрою поста реанімації. Не смійтеся, бо посада називалась саме „медсестра“. Тоді я потрапив за розподілом у Чернівецьку обласну лікарню швидкої допомоги у реанімаційне відділення. І от відтоді і дотепер — все життя я працюю лише в реанімації», — розповідає лікар.
Окрім училища, Юрій Банар закінчив ще Кишеневський державний медичний інститут. Але це вдалося йому не одразу. На першому курсі інституту — призов у радянське військо. За 2 армійські роки майбутній український ескулап закінчив ШМАС (Школу молодших авіаційних спеціалістів) і оволодів військовою спеціальністю «механік з електрообладнання літаків АН-12». Потім Банар служив у російському місті Володимир, займав різні посади, остання з яких — начальник аптеки аеродрому, за що отримав жартівливе прізвисько «Пілюля».
Окрім цього, в армії Юрій мав позивний «Піночет». Тому що тоді у армійців часто відбувалися нагноєння нігтьових фалангів пальців, антисептиків майже не було, знеболювальних засобів — також. Відтак доводилося затягувати палець шнурком і, коли біль вже не відчувався, наживу видалявся ніготь.
«Тому, коли хлопці бачили мене, казали: „О, Піночет іде! Зараз нігті видирати буде!“», — сміється лікар.
23 лютого не святкує
За період служби він був у відрядженнях в Афганістані, Камбоджі і на Кубі. На рахунку має 54 бойових стрибка з парашутом.
Не дивлячись на такий багатий досвід, анестезіолог зізнається, що День радянської армії не святкує.
«Це не свято, це — біда. 23 лютого я не святкую, це свято для крові. Який інтернаціональний борг виконувала радянська армія в Афганістані? Коли той нещасний душман тримає свою середньовічну рушницю карамультук, а по його аулу градами шпарять… — вважає Віорелович. — Моє свято 2 серпня — це День повітряно-десантних військ».
Доктор зізнається, що на початку 90-х років він разом із декількома десятками побратимів по службі в Афганістані зібралися на площі в Кишеневі і спалили свої нагородні документи, бо вважали, що нема чим пишатися — там, у гарячій точці, армія Радянського союзу вбивала мирне населення.
Пригоди українця в Італії заради порятунку коханої
Після повернення з армії Банар продовжив навчання в Кишеневському інституті аж до 1993 року.
«Після закінчення інтернатури я ще мав „щастя“ 7 місяців працювати в зоні військового конфлікту в Придністров'ї. Тому про все, що пов'язано з бойовими діями, травмами, з нещастям і стражданнями людей, я знаю не з чуток. Кажуть, анестезіологи бояться смерті. Ні. Ми не боїмося смерті, ми з нею друзі», — ділиться лікар.
У 95-му році він повернувся в Україну, і почав працювати у відділенні анестезіології та реанімації Новоселицької ЦРЛ. Але життя у той час було непростим, не було стабільності. І доля лікарю, а за сумісництвом механіку, аптекарю і парашутисту посилає нове випробування — врятувати дружину. Вона захворіла після пологів: відбувся резус-конфлікт. Потрібне було дуже дороговартісне лікування. Задля цього лікар змушений був змінити улюблену професію на роботу будівельником. Щоб заробити кошти, необхідні на ліки, поїхав до Італії у місто Мілан.
«Тоді, у 95 — 96-х роках в Україні були купони. Гривню тільки ввели. А мені потрібно було врятувати дружину, мені потрібні були коштовні ліки. Курс лікування коштував божевільних грошей — 3,5 тисячі доларів. Дещо потрібно було замовляти з США… Тоді переді мною став вибір: або залишитись вдома і поховати дружину, або кинути геть усе і поїхати. Я обрав останнє. І став, як зараз модно казати, „заробітчанином“. Але за ці 5 років я врятував дружину і купив в Україні квартиру, одним словом, — забезпечив родину у складний період», — пояснив свій вибір Юрій.
За час перебування за кордоном він не тільки опанував італійську мову і зараз досконало володіє нею, але й добре пізнав саму Італію — країну піци, пасти та модної індустрії він може об'їхати без навігатора і не заблукати.
Лікар зізнається, що спочатку перебування в Італії було дуже непростим:
«Про моє життя в Італії та важку працю на будівництві можна взагалі окремий роман писати. Спочатку я жив на вулиці, де прийдеться: без мови, без грошей, взагалі без нічого, спокійно собі спав на вулиці».
Коли трохи освоївся, вдалося винайняти житло.
Анастезіолог «Золоті руки» каже, що завжди був дуже прискіпливим. Тому, щоб зрозуміти причини болю у спині, а також, як допомогти, пройшов курс для масажистів і оволодів технікою точкового массажу шиацу. У пригоді також стали знання з анатомії та фізіології.
«Не всім, але більшості людей я допомагаю, як можу: ставлю диски на місце, знімаю біль… В Італії якось був цікавий випадок. Йде повз мене італієць із зубним болем, увесь скривився. Я підійшов до нього, затиснув на 30 секунд певну точку на обличчі і в нього повністю пропав біль — спрацювало, наче анестезія. Я йому той зуб, що ледь тримався, вирвав пальцями. І тоді цей італієць впав на коліна переді мною, руки догори підняв і почав кричати: „Чудо!“», — розповідає Віорелович.
Також якось трапився й інший випадок, коли під час різдвяного застілля вдалося врятувати молодого італійця — той, випивши чарку лімончелло, впав у гіпоглікемічну кому. Завдяки злагодженим та оперативним діям українського анестезіолога, хлопця доставили у лікарню, де йому ввели інсулін — хворому стало краще, він прийшов до тями. Допомагати людям і рятувати життя доводилось регулярно, тому в Італії українського лікаря ніхто не називав «робітником», винятково — «доктором».
В Авдіївці відчув себе, як вдома
Сам Юрій Віорелович розповідає про своє життя, часто жартуючи і посміхаючись. Такий позитив по життю пояснює радістю від того, що його знання і здоров'я не пропадають даром, що він як лікар може застосувати їх за призначенням — для порятунку людей.
«Це непомітно. Але іноді лікар радіє одужанню пацієнта більше за його рідних. Що нам таки вдалося! Доречі, те, що я зараз скажу, взагалі лікарі не кажуть. Але я вже порушу це табу: за весь час мого перебування в Авдіївці, скільки було евакуацій хворих, скільки провели важенних операцій, але жоден не помер. Ті, хто помирав, мали травми, несумісні з життям. А там, де можна було боротися, ми боролися до кінця», — ділиться лікар.
Один місяць він прослужив у Курахово. «А так постійне місце моєї прописки в Авдіївці, — сміється Юрій. — Розумієте, в Курахово було складно з місцевим персоналом: вони відмовлялися допомагати. Якось я інтубував (вводив трубку — ред.) важко пораненого, місцевій медсестрі-анестезісту кажу: „Подайте мені, будь ласка, інтубаційну трубку“. Вона розгортається і йде зі словами: „Я ушла, у мене інші операції“. Тобто в мене було декілька секунд, щоб самому рятувати того хлопця…».
В Авдіївці ж навпаки, лікар відчув себе, наче вдома. Він зауважив, що у 2014−2015 роках, коли ще не було груп підсилення, рятувати поранених бійців допомагали місцеві медики — дівчата з приймального пункту санпропускнику та реаніматологи з хірургами.
«Зараз у нас загальна взаємопідтримка. Потрапляє до лікарні поранений. Поки за ним їде з Покровського госпіталя машина (добирається десь протягом години), хірурги вже закінчили операцію. Авдіївська реанімація — їх двоє всього залишилось — працює на рівних з нами. Вони не ділять людей на місцевих та приїжджих. І ми не ділимо. Якщо їм потрібна допомога, ми включаємось. Починаючи від головного лікаря і на рівні міської адміністрації відчуваємо тільки підтримку», — розповідає про відносини з місцевими колегами Юрій Віорелович.
За час служби Юрія Банара в Авдіївці відбулося 26 аероевакуацій, коли гелікоптером вивозили поранених бійців.
Відрядження на Майдан і перепони для служби в зоні АТО/ООС
У лютому 2014 року, коли на Майдані почалися вбивства, Юрій Банар зібрався туди їхати. Головний лікар Новоселицької ЦРЛ підтримав це рішення і виписав йому відрядження. Так анестезіолог поїхав допомагати пораненим на Майдані Незалежності — цілодобово працював в операційній, яку волонтери організували у трапезній Михайлівського монастиря.
На фронт Юрій потрапив лише у 2018 році — у 66-й польовий госпіталь. Раніше не вдалося, тому що у військоматі не виявилося його особистої справи. Так лікарю довелося двічі з'їздити на прийом до міністра оборони Молдови, щоб отримати виписку з архіву, що він дійсно є лейтенантом запасу Збройних сил республіки Молдова, що пройшов повний курс військово-медичної підготовки.
У сім'ї Юрія всі — лікарі. Дружина працює викладачем у медучилищі. А 23-річна донька, не дивлячись на героїчні зусилля батьків відмовити її, вирішила теж стати лікарем і вже закінчує медичний інститут. «У лікарів найчистіші халати і найбрудніша праця. Ми так з дружиною її вмовляли не ставати лікарем. Але донька, незважаючи на мій шалений опір, все одно обрала цей непростий шлях», — розповів медик.
Родина підтримала його рішення підписати контракт і поїхати в район передової.
«Від сім'ї мені — повна підтримка. Дружина все розуміє. Якщо мене жартома називають „молдован“, то вона така махрова українка. Вона і сама зізнається, що якби вона не хворіла, пішла би за мною», — ділиться доктор.
Не заробітчанин
Юрій Віорелович розповів, що за час перебування біля передової його декілька разів називали «заробітчанином», намагаючись таким чином образити. Але щоразу Банар пропонував порахувати, чи став він більше заробляти, потрапивши на фронт, чи ні.
«Я таким людям казав: „Обґрунтуйте, будь ласка!“ От, до прикладу, у Новоселиці я працював 7 діб на місяць в реанімації і ще 3 доби я підпрацьовував на півставки на станції швидкої медичної допомоги. Тобто разом виходило 10 діб на місяць і отримував за це 6500 гривень чистими на руки. Тут я перебуваю 31 день на місяць, 24 години на добу, і надаю допомогу і військовослужбовцям і місцевим, якщо потрібно. Зараз в мене без „атошних“ 14500 гривень. Тож порахуйте, за цей час за такий об'єм роботи вдома я міг би заробити біля 20 000 гривень. Тому, здається, в зарплаті я навіть втратив. І який в такому разі я „заробітчанин“?!», — вважає Юрій.
Коронавірус — біда, але вживання алкоголю не врятує
«Якщо сюди прийде коронавірус, то це буде біда. Нашу роботу буде заблоковано… Біда ще і у тому, що нічим і ніде рятувати: наразі апаратів штучної вентиляції легень (ШВЛ) у наявності є недостатня кількість. Це біда не тільки Авдіївки. Зараз це проблема багатьох міст країни», — каже анестезіолог.
Він повідомив, що окрім тих апаратів ШВЛ, які має на балансі центральна міська лікарня Авдіївки, є ще три подібні прилади у військових медиків, один з яких знаходиться у автоперев'язочній операційній ЗСУ, яку 66-му військовому мобільному госпіталю подарував Петро Порошенко за часів свого правління.
«Друга проблема при розповсюдженні коронавірусу — це нестача лікарів.
Дуже важливо, щоб люди не утворювали натовп. Владі зараз потрібно організувати підвіз найнеобхідніших товарів людям похилого віку, щоб вони не вештались містом і не наражали себе і оточуючих на небезпеку, — вважає доктор Банар. — Доречі, нещодавно мене кликали працювати в Італію у місто Саронно — їм дуже бракує лікарів. Але я змушений був відмовитися. В них вже паніка, бо за два місяці в Італії від COVID-19 загинуло більше людей, ніж у нас мирних мешканців за 6 років війни".
Під час екскурсії в єдину автоперев'язочну Збройних сил Юрій Віорелович розвінчав міф про те, що від коронавірусу врятує алкоголь.
«При вживанні алкоголю імунітет знижується і ще менше здатен протистояти вірусам. Так, дійсно, спирт є антисептиком, але найефективнішим є саме спирт у 70 градусів. Але краще взяти ківі та лимони, ніж алкогольні напої, задля укріплення імунної системи. Вже влітку допоможе боротися із цією хворобою сонце: коронавірус більше не повітряно-крапельним шляхом розповсюджується, а контактним, тому декілька годин сонячного пригріву при температурі хоча би 20−22 °С дозволять знищити коронавірус з пластикових, металевих та інших поверхонь», — відзначив лікар.
Юрій вважає, що зараз, у Авдіївці, щоб максимально зберегти лікарів і зменшити контакти з хворими, у нагоді стала би телемедицина, яка у Чернівецькій області успішно працює вже два роки.
У свої 55 має 46 років стажу
«Раніше ми називалися анестезіологи-реаніматологи і нам рахувався рік за два, але тепер держава розділила нас і наразі реаніматологи отримують рік за два, а ми, анастезіологи — ні. Так і вийшло в мене у свої 55 років отримати 46 років стажу», — пояснив лікар-«Золоті руки».
Закінчити війну можна було б дуже просто
Я бачу завершення війни лише одним простим шляхом: ввести миротворчий контингент ООН по державному кордону України з Росією. Для всіх, хто не бажає жити за українськими законами, зробити коридор: надати 3−4 місяці на вивіз техніки і на те, щоби всі охочі могли продати свою нерухомість. На випадок, якщо не вдається швидко це зробити, то нехай Україна викупить їхні квадратні метри за якоюсь фіксованою ціною. Хочете жити в Росії? Будь ласка, забирайте гроші за житло, забирайте інше своє майно та цінності і живіть там, де подобається. Після цього ми вже зможемо з місцевими мешканцями обговорити питання
щодо мови, щодо статусу і таке інше. І все це має відбуватися спокійно, а головне — без зброї.
