У захоплених росіянами українських містах Луганську, Рубіжному, Лисичанську та Сіверськодонецьку люди вкрай обурені: окупаційна влада, яка заявляє нібито про моніторинг цін на продукти та послуги, насправді жодним чином не контролює московські розцінки у місцевих магазинах. Тож люди заради ковбас та сиру, які вільно могли собі дозволити за влади України, тепер збирають кошти на похід у магазинах. Аналогічна ситуація – і з орендою житла, яка також досить сильно б’є по гаманцях людей. Водночас тоді, коли луганчани скаржаться у соцмережах та в «держустановах» на наживанні підприємців – росіяни кажуть, що тримають усе під контролем, а слізні обурення не відповідають дійсності.
У напівзруйнованому ракетами Сіверськодонецьку луганчани відверто страждають через захмарні ціни, які їм насаджують окупанти. Попри те, що більшість живе у багатоповерхівках, які понівечили російські снаряди, їм доводиться купувати продукти вдвічі дорожчі, аніж вони коштують на території росії. А намагаючись прогодувати родину – всі дорослі у сім’ї вимушені збирати кошти, щоб закупитися мінімальним набором продуктів на тиждень
Окупанти навіть не приховують, що так звана «луганська народна республіка» досі не відновлена навіть візуально – на відміну від того ж Маріуполя. Нині місцеві йдуть поміж вигорілих багатоповерхівок і «зім’ятих» ракетами під’їздів у магазини, де купують продукти, на які йде більш як половина місячного заробітку. При цьому тим, хто вимушений орендувати житло, доводиться буквально виживати на копійчану решту. Фото з місцевого телеграм-каналу
Журналістам місцеві навіть додають: вони живуть за межею бідності, хоча до окупації мали по кілька квартир або стабільний середній дохід, який дозволяв не економити в магазинах. Тож у яких умовах та з якими проблемами живуть луганчани у містах «лнр» – читайте на Східному Варіанті.
Ірина, мешканка Сіверськодонецька (ім’я змінене у цілях безпеки – ред.), повернулася в окупацію з росії, куди виїжджала в період так званого «першого етапу відновлення міста» – коли з вулиць потрощеного міста загарбники прибирали труби загиблих містян.
Коли у липні 2022 року вона з чоловіком вперше приїхала у місто, аби привезти частину речей, вже тоді помітила: ціни у магазинах та навіть на ринках перевищують ті, до яких вона звикла на території росії, хоча жила не так віддалено від Москви. Спершу, зізнається, була впевнена, що така різниця вартості товарів – тимчасова, пов’язана з тим, що люди втратили усе й тому хочуть якнайшвидше й за будь-яку ціну придбати їжу, побутові речі тощо. Проте коли ситуація не змінилася ані взимку 2022 року, ані восени 2023 й триває досі – зробила висновок, що така тенденція залишиться.
Луганчани у соціальних мережах зізнаються, що багато містян живуть впроголодь, не маючи змоги придбати ті продукти. що продаються у магазинах, через їх вартість. А вік і стан здоров’я багатьох не дозволяє стояти годинами в черзі за гуманітаркою. Скриншот із місцевого телеграм-каналу
«Я коли приходжу в магазини – просто бачу, як з нас витягують останні копійки. З заробітною платнею у 20 тисяч рублів віддавати за кілограм м’яса до тисячі рублів – це ненормальна вартість для нашого міста. Хліб – до 50-80 рублів, а його потрібно купувати на родину майже щодня. Про свіжі овочі й фрукти мови не йде – по-перше, воно вже лежить гниле на прилавках, по-друге, ціни космічні. У мене немає 500 рублів зайвих, які я віддам за банани», – розповідає Ірина.
Жінка зауважує, що на території рф влітку 2022 року вона могла купувати ці ж продукти, зокрема й значно дорожчі (у Сіверськодонецьку) кавуни та дині, виноград, закордонні фрукти тощо. Проте зважаючи на те, що тоді вона орендувала квартиру в містечку – її дивує, що у рідному місті, живучи у власній квартирі, вона не в змозі дозволити собі навіть половину бажаного.
«Це якась тотальна бідність у місті – тут немає ні якісних магазинів, у яких би ці товари коштували своїх грошей, ні нормальних магазинів у тому сенсі, що ціни там будуть не космічні. Пенсіонери взагалі не можуть собі нічого дозволити. Пенсії нібито більші, ніж раніше були, але ціни такі, що крім картоплі й вермішелі нічого не купиш. Тільки крупи, яйця, найдешевші цукерки. Може, ще печиво. Але ні ковбаси, ні сиру, ні тим паче м’яса або сала – це навіть не всі молоді можуть собі дозволити», – каже сіверськодончанка.
Ірина додає: для багатьох містян вихід – купувати продукти на стихійних ринках, де, відповідно, немає жодних гарантій того, що придбане буде смачним чи бодай не отруйним. Зокрема, сама жінка на них не ходить – каже, що вистачило переглядів фото, де у садках, на городах чи деінде у містах і селах ховали загиблих луганчан.
Ілля, сіверськодонеччанин, додає: на сьогодні ринок майже заповнений продавцями – здебільшого селянами, які приїжджають у місто. Щоправда, сама чистота та екологічність цієї локації – під великим питанням.
«Хитрий ринок» в окупованому місті у настільки понівеченому стані, що росіяни, здається, і не думають його відновлювати – принаймні нині люди вже кілька років торгують продукцією під згорілою, потрощеною покрівлею.Фото з місцевого телеграм-каналу
«На критому ринку всі ряди зайняті. У дворі продається сільгосппродукція. Навпроти торгують оптом з машин, сітками, відрами... Навпроти ринку продуктові магазини й пивнуха-кав'ярня. З боку Єгорова кіоски тільки почали відновлювати. Кажуть, там проблеми з документами», – каже чоловік.
Водночас для луганчан, які живуть вкрай бідно, росіяни привозять гуманітарну їжу й роздають її просто неба. Щоправда, у мережі кепкують: це виглядає не доброзичливо, а як знущання з людей старшого віку – десятки пенсіонерів стоять навколо авто з простягнутою рукою, очікуючи на «подачки» від окупантів. А враховуючи, що подекуди між тими, хто стояв у черзі, відбуваються навіть сутички – все нагадує знущання з них та безкоштовний «цирк» для росіян, які приїхали поволонтерити у «новоросію».
Луганчани, які евакуювалися з окупованого регіону, зауважують у соцмережах: фото, які росіяни публікують, демонструють не розвиток чи допомогу містянам, а радше занепад області. Оскільки на світлинах люди нагадують безхатьків та волоцюг – до такого стану довели їх загарбники. Фото з місцевого телеграм-каналу
Зауважимо, що для порівняння цін – у Сіверськодонецьку ціни на продукти (у середньому) наступні:
- Найдешевші сосиски (вагою 350 грамів) – 159 рублів,
- Картопля – 45-65 р.;
- 10 куриних яєць вроздріб – 106 рублів;
- Одне з найдешевших печив – «топлене молоко» (вагою 360 грамів) – 133 р.;
- 1 літр йогурту – 170 рублів;
- 1 кілограм твердого сиру (одного з найдешевших позицій) – 600 рублів;
- Масло солодковершкове – у середньому за 200 грамів – 160 р.;
- Ковбаса «Сервелат» – за 375 грамів – 240 рублів.
«Ціни знову підвищуються. Картопля здорожчала – тепер коштує 50 рублів, найдешевші помідори – 170 рублів (та й ті – з серцевиною). Нормальних цього року взагалі мало. Яйця теж піднялися в ціні», – додають місцеві мешканці в обговоренні у соціальних мережах.
За два роки контролю Сіверськодонецька окупанти так і не спромоглися прибрати руїни та рештки будівель – нині будівельне сміття, серед якого вже завелося «польове життя», вже проростає кущами та деревами. Фото з місцевого телеграм-каналу
«Таксофони є – і не один, я сам бачив!», або будні «соціальної комунікації» в захоплених містах
Окрім провалля між соціальними верствами «лнр» – керівниками, їхніми прибічниками та простими луганчанами, в окупації лишається недомовленість і в усіх інших сферах. І одна з першочергових причин цього – буквальна відсутність зв’язку, яка існує у всіх куточках України та, власне, по всьому цивілізованому світу. Однак і на це окупанти вигадали офіційну відповідь – мовляв, у Лисичанську, Сіверськодонецьку та Рубіжному мобільний зв'язок відключили на підставі рішення Штабу територіальної оборони «лнр».
Послуги мобільного телефонного зв'язку та мобільного інтернету для луганчан, згідно з офіційним повідомленням, недоступні поблизу лінії бойового зіткнення і на територіях, які не дозволяють безпечне проведення будівельних та ремонтно-відновлювальних робіт. Щоправда, такими територіями вважають навіть давно окуповані – у 2022 році – містах. Тож послуги мобільного зв'язку обмежили зовсім – до певного «особливого розпорядження».
Сьогодні ані у Рубіжному, ані у Лисичанську, ні у Сіверськодонецьку чи навіть Луганську немає нормально зв’язку – телефонного чи через інтернет, оскільки його росіяни також не можуть третій рік поспіль провести. І хоч міста нібито розвиваються (на чому наголошують загарбники), та саме цей момент продовжує розділяти людей. Тож комунікація між місцевими подекуди нагадує первісні часи – коли для зв’язку люди лишали позначки, малюнки чи окремі слова на стінах.
Досі, через 2,5 роки окупації, у Сіверськодонецьку, Лисичанську та Рубіжному способом комунікації лишаються «печерні» умови – написи на дверях та залишені на стінах знаки. Фото з місцевого телеграм-каналу
Тому станом на зараз, у 2024 році, чи не найбільш актуальним засобом зв’язку у перерахованих містах є… таксофон – той, який в Україні перестав діяти через непотрібність ще у 10-х роках. І вони не просто лишаються в окупованих містах, а їх навіть спеціально встановлюють росіяни та цілеспрямовано шукають луганчани.
«Таксофони у місті є – і навіть не 1-2, їх близько десяти. Виглядають як прикріплені до стін будинку, але без козирків від дощу. По ідеї, всі повинні працювати. Дзвінки лише містом на міські номери – безкоштовно», – каже мешканець Сіверськодонецька Олександр (ім’я змінене у цілях безпеки – ред.).
Щоправда, у соціальних мережах містяни відверто з цього глумляться – наприклад, що у деяких дворах лишилися й голубники, тож, в принципі, можна спробувати відправляти навіть поштових голубів замість дзвінків таксофоном. Або ж передавати інформацію розміром вогнища – так давні індійці спілкувалися на відстані.
Окуповане місто спілкується ледь не на «мигах» – росіяни не можуть провести телефонний зв’язок (навіть дротовий) у більшість понівечених районів Сіверськодонецька, тож спілкування таксофоном – чи не єдиний спосіб якось сконтактувати з іншими мешканцями. Скриншот із місцевого телеграм-каналу
Разом з тим окупанти раніше заявляли, що нібито проведуть зв’язок по всіх містах «нової республіки» – на це обіцяли виділити час, і ресурси, і кошти, й ремонтників. Щоправда, після обіцянок, офіційно підписаної домовленості з провайдером та ремонтних робіт зв’язок у Рубіжному, Лисичанську та Сіверськодонецьку протривав… менш як тиждень. Після чого його вимкнули, а пізніше й видали офіційне рішення про те, що ніякого зв'язку не може бути «у прифронтових населених пунктах».
«Зв’язок «Міранда» працював з минулої п'ятниці до 12 дня четверга. Спочатку навіть інтернет «літав», був 4G, але у суботу зник (може, тільки в старих районах). Але цей тиждень я дзвонив навіть з першого поверху. Не з першого разу додзвонювався, але на автодозвоні пробивався. На жаль, поки що так, і такі реалії нашого прифронтового міста», – зауважує Олег (ім’я змінене у цілях безпеки – ред.).
Лише у листопаді 2024 року, після понад двох років обіцянок про «шалене відновлення» Сіверськодонецька та Лисичанська, окупанти спромоглися визнати, що міста й справді розвиваються дуже повільно. І звинуватили у цьому лінію фронту, яка «не рухалася й тому уповільнювала відновлення». Фото з місцевого телеграм-каналу
Якщо ж на проблеми зі зв’язком (а точніше – його відсутністю) заплющити очі, причин для радощів у луганчан все одно немає. Те, що за України називалося конкретною проблемою – зокрема, відсутність електроенергії, води, газу тощо – за окупації стало абсолютною нормою. Самі росіяни ж цього не цураються – і й надалі не поспішають виправляти проблеми, які самі ж нарекли на місто своїми ракетами та авіаударами упродовж наступу 2022 року.
У Кремінній для людей вже усталена норма – жити без повної «бази» цивілізації – світла. води та газу. Якщо бодай щось із переліку у будинки постачають – це сприймається як «терпимо» чи «непогано». Скриншот із місцевого телеграм-каналу
