Проросійськість Донбасу – стереотип. Тяжіння до РФ у жителів Донбасу ніколи не було. Проросійськими були лише люмпенізовані населені пункти і близькі до кордону. В регіоні проживало більше десятка національностей. Був великий рівень толерантності.
Про це , пише у своєму блозі військовий експерт, співголова громадської ініціативи Права справа Дмитро Снєгирьов, інформує UAINFO.org.
Історія організованого донбаського політичного сепаратизму починається на початках 1990-х
У жовтні 1991-го в Донецьку проходить перший з’їзд представників депутатського корпусу південно-східних областей. Основні вимоги учасників – надання економічних і політичних преференцій для Луганської і Донецької областей.
Водночас починають з’являтися і організаційно оформлюватися проросійські політичні партії та рухи, які у своїх програмових документах закликають до федералізації країни і навіть відокремлення Донбасу від України.
18 листопада 1990 року відбулася установча конференція новоствореної організації – Інтернаціональний Рух Донбасу (ІРД). Саме тоді було затверджено червоно-синьо-чорний партійний триколор, який наразі є прапором так званої «ДНР». Тоді ж була обрана Центральна Рада ІРД, до якої увійшли Дмитро Корнілов, Віталій Заблоцький, Віталій Хомутов, Ольга Маринцова, Володимир Корнілов, Євген Маслов та Ігор Сичов. Лідером ІРД стає Дмитро Корнілов. За інформацією з відкритих джерел, на початку 1990-х років одним із лідерів цієї організації був Юрій Гримчак. Значно пізніше Гримчак буде позиціюватися як перший заступник голови партії «Народна самооборона» Юрія Луценка. А згодом Гримчак отримає посаду заступника міністра з тимчасово окупованих територій України.
"Рух за відродження Донбасу"
Варто звернути увагу на діяльність у цей період на теренах Донеччини «Руху за відродження Донбасу». Її очільником вважають місцевого проросійського політика Олександра Базилюка. Організація формується у 1991 році. Основні програмові засади – надання Донеччині автономного статусу.
У 1992 році Базилюк стає одним з лідерів проросійської політичної партії, а саме «Слов’янська партія». Партія була створена на базі об'єднання низки регіональних організацій відверто українофобського характеру. Серед співзасновників: «Вітчизняний форум» (Запоріжжя і Миколаїв), «Рух за відродження Донбасу» і "Інтеррух Донбасу" (Донецьк), рух «Демократичний Донбас» (Луганськ), «Громадський форум» (Київ), «Рух Демократичних реформ», «За Союз» і «Вибори-89» (Харків).
У 1995 році на запрошення російського одіозного політика Затуліна делегація партії відвідала «З'їзд співвітчизників» у Москві. Постійним представником у Москві призначають саме Базилюка. У 1996 році партія ініціює створення «Конгресу російських організацій України». На виборах у 1998 році партія отримує більше 3-х відсотків голосів у Верховну Раду України.
Луганщина
У ці ж роки на Луганщині фіксується діяльність «Народного руху Луганщини», який активно пропагує ідеї федералізації і відокремлення від України. Очолює організацію Валерій Чекер.
У вересні 1991 року у Луганську проходить зібрання громадської організації «Демократичний Донбас». Про «демократичні» програмові засади організації свідчать заяви їх лідерів. Борис Локотош виступає із заявою щодо створення власних збройних сил Донбасу. Його поплічник Литвак взагалі закликає до створення «Донецької асамблеї», яка має ухвалити рішення про вихід Донецької та Луганської областей зі складу України. Вперше лунає пропозиція створити «незалежну Малоросію» у межах адміністративних кордонів двох областей.
Варто відзначити, що вже у 1992 році Донецька облрада виступає з пропозицією до Кабінету міністрів України провести в «Донецько-Придніпровському регіоні економіко-правовий експеримент з відпрацювання механізму стабілізації промисловості, структурній перебудові економіки». Фактично йдеться про розширення економічних і політичних повноважень обласних адміністрацій Луганської і Донецької областей. Крім того, піднімається питання про особливий режим функціонування банків, делегування на обласний рівень права визначати квоти і видавати ліцензії на вироблені товари. Але головною вимогою було вступати у відносини з іноземними інвесторами, минаючи офіційний Київ.
У червні 1993 року Донеччиною прокотилася хвиля шахтарських страйків, інспірованих місцевою владою. Одна з основних вимог страйкуючих шахтарів до діючої центральної влади – недовіра президенту Кравчуку і надання Донбасу економічної і політичної автономії.
А вже 26 листопада 1993 року президент України Кравчук підписав Наказ №560/93 «Про делегування Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій та Луганській державним обласним адміністраціям повноважень з управління майном, що перебуває у загальнодержавній власності». Згідно з наказом Донецька область мала б отримати контроль над 400 найбільшими промисловими підприємствами. Утім цей указ був своєчасно заблокований Кабінетом міністрів, і місцева проросійська фінансово-політична еліта отримала в управління лише 200 підприємств.
Апофеоз
Апофеозом провокативної діяльності проросійських сепаратистських рухів на Донеччині та Луганщині стає організований у 1994-му так званий «референдум» щодо федералізації України. Одночасно з виборами до Верховної Ради було організоване так зване «опитування» з приводу федералізації України.
Місцеві обласні ради проводять без узгодження з центральною владою «опитування» з питань автономії та вільного функціонування російської мови. Більшість «опитуваних» відповіла «за» федералізацію України – 90% голосів, за російську мову – 80%. Вперше на Донбасі відпрацьовується механізм масової фальсифікації результатів голосування. Пізніше за умови бездіяльності центральної влади це стає загальноприйнятою нормою у підрахунку голосів. Про жодне вільне волевиявлення не мовиться. Всі процеси, починаючи від формування списків членів ДВК до підрахунку голосів, знаходяться під тотальним контролем місцевих фінансово-політичних еліт.
Тоді ситуацію врятувала своєчасна реакція з боку Генеральної прокуратури України, яка опротестувала правомірність проведення «опитування». Останнє слово у цій справі сказав суд, винісши рішення, що підсумки місцевого референдуму не мають правового статусу.
Примітно, що крапку у тодішньому політичному сепаратизмі місцевих еліт поставив президент Кучма. Незважаючи на підтримку місцевих політичних еліт і виборців під час президентських перегонів, Кучма зрозумів, які загрози і виклики стали перед державницькими процесами молодої країни. 6 серпня 1994 року він видає наказ, яким підпорядкував собі всіх голів обласних, міських і районних рад. Були створені передумови для формування унітарної моделі поділу влади в Україні.
На жаль, питання політичного сепаратизму нових-старих кланів Донбасу тоді не було вирішено остаточно на користь державним інтересам України.
Донбас ніколи не був сепаратистським
Варто зазначити, що Донбас ніколи не був сепаратистським. Ці настрої були притаманні маргіналам, які становили менше ніж 1% від усіх мешканців регіону. Але саме бездіяльність центральної влади стала каталізатором цих політичних проблем, які мали виключно зовнішній штучний характер. Ці проблеми були привнесені ззовні. Зсередини ці процеси контролювалися кланами, які для захисту власних бізнесових інтересів почали просувати ідею необхідності політичної руйнації України.
