25 жовтня — дата смерті та день вшанування пам’яті видатного літературознавця Івана Світличного. Він народився 20 вересня 1929 року в селі Половинкине, що на Луганщині. Ніхто з його родини не мав вищої освіти й навіть не вмів писати, проте Іван виріс інтелектуалом та освіченою людиною. Своєю критикою Іван допомагав розвивати українську поезію. До нього приносили свої вірші Василь Симоненко й Василь Стус. Він створив табірний літопис та будував зв'язки з українською діаспорою за кордоном. І все це — в період утискань української культури.
У цей день Східний Варіант розповідає про життєвий шлях Івана Світличного та спростовує російські фейки про українську літературу.
Фейк: “Украинской литературы, языка и культуры на Донбассе никогда не было”
Пропагандистські канали та російські ЗМІ активно поширюють фейки про російську культура на території Донеччини та Луганщини. Розповідають про відсутність української мови, літератури та культури на сході України. Наприклад, так званий професор філологічних наук Донецького університету розповідає, що “на території Донбасу активно нав’язували українську мову, забороняючи російськ. Але не дивлячись на це, люди продовжили говорити російською”.
Скріншот з пропагандистского каналу “Донбасс решает”
Інший приклад, це заява російського “журналіста”, який активно переконує, що: “В Донбассе исторически всегда жили русские люди. Это часть территории войска Донского. Поэтому сегодня, по-прежнему, Донбасс — это часть российской цивилизации, часть большой россии”.
Скріншоти з пропагандистського каналу
Східний Варіант разом з дослідницею та популяризаторкою української культури Яною Кубишкіною родом з Луганська спростовує маніпулятивні заяви окупантів щодо літератури, мови та культури сході України.
“Історія життя Івана Світличного — одна з моїх головних мотивацій робити свою справу”
Яна Кубишкіна родом зі сходу України. Народилась у Луганську, але через російську окупацію переїхала до Сєвєродонецька. У 2022 році дівчині знову довелося залишити місто та евакуюватися до Києва.
Яна Кубишкіна.Фото: Яна Кубишкіна
Яна є популяризаторкою української культури. Вона розповідає про автобіографії письменників й письменниць. Для цього використовує архівні свідчення та особисті щоденники митців й мисткинь. Публікує відібрану інформацію у власному літературному телеграм-каналі “Яна про літературу”.
Яна наголосила, що велику частину своїх літературних досліджень приділяє митцям й мисткиням зі сходу України, а історія життя Івана Світличного є одною з її головних мотивацій продовжувати робити свою справу.
“Своїм існуванням спростовує російські фейки”
Яна підкреслила, що теза про відсутність української літератури та культури на території Донеччини й Луганщини є ідеологічним фейком.
“Так, на сході представників української літератури чисельно менше, ніж на заході Україні або у столиці. Проте у кожного представника української літератури зі сходу неймовірний потенціал. Цього потенціалу вистачає на ціле покоління”, — пояснила дослідниця.
Іван Світличний та Василь Стус. Фото: Архів Музею шістдесятництва в Києві
Дівчина наголосила, що Іван Світличний — це постать зі сходу України, яка своїм існуванням спростовує російські фейки:
“Я називаю саме його ім’я, якщо мені намагаються довести, що на Донбасі нічого українського немає”.
Наступне ім’я, що називає Яна для розвінчання стереотипів, належало другу Івана Світличного, а саме Івану Дзюбі:
“Іван Дзюба — славетний літературознавець! Він просто геніальний розум. Автор неймовірно відомої праці “Інтернаціоналізм або русифікація”. Можна згадати Василя Стуса. Так, він народився не на сході України, але саме схід його загартував. Зміцнив його позицію. Та вплинув на те, як Стус діяв, й про що писав надалі”.
Іван Світличний приймає колядників, Київ, 1960-ті роки. Фото: Архів Музею шістдесятництва в Києві
Яна підкреслила, що небайдужим українцям та українкам варто розвінчувати пропагандистські фейки про “російський” схід. Й взятися досліджувати справжнє коріння Донеччини й Луганщини.
“Читати, дізнаватися, знаходити! Коли ти пізнаєш історичну спадщину свого регіону, то починаєш краще розуміти хто ти. Відкидаєш упередження. Починаєш розпізнавати російські маніпуляції…” — пояснила дослідниця.
Життєвий шлях Івана Світличного
“Підґрунтя для розвитку національної свідомості Іван мав із дитинства”
Народився Іван Світличний 20 вересня 1929 року, у селі Половинкине, що на Луганщині. Хлопець зростав у бідній сім’ї, й дивом вижив у часи Голодомору. Про це у спогадах згадувала молодша сестра Надія: «Батьки не дали йому померти, бо, здається, швидше померли б самі, рятуючи дитину».
Іван Світличний. Фото: Архів Музею шістдесятництва в Києві
Зі слів Яни, її приємно здивувало, коли вона дізналася, що Іван Світличний її земляк з Луганщини:
“Кожен раз, коли дізнаєшся про нового талановитого земляка, тебе переповнює гордість! А Іван Світличний родом із Луганської області”.
Дівчина підкреслила, що Іван Світличний був цілеспрямованим, ерудованим та навіть феноменальним. Ніхто з його родини не мав вищої освіти й навіть не вмів навіть писати. Проте він виріс значним інтелектуалом, літературознавцем та поетом.
Підґрунтя для розвитку національної свідомості Іван Світличний мав із дитинства. Зі спогадів сестри Надії дізнаємося, що тата кликали на селі “Козаком”, а мама від природи майстерно вправлялась у співах. Уже дорослим Іван записав від мами 170 народних пісень.
Фото: Архів Музею шістдесятництва в Києві
Іван Світличний закінчив школу із золотою медаллю, а у 1947 році вступив на факультет української філології Харківського державного університету.
“У повоєнні роки, крім власної бідності, навчання хлопця ускладнювала сталінська диктатура. Одного разу на зборах його критикували за пропуски лекцій з української мови. Світличний не виправдовувався, а заявив, що не буде відвідувати їх через низький рівень викладання. Декан дозволив Івану вільне відвідування”, — розповіла Яна.
Світличний більшу частину дисциплін опановував самостійно за першоджерелами. Він обожнював книжки: вишукував цікаві збірки у бібліотеках, відстежував плани видавництв, був знаним покупцем на книжкових ярмарках.
“Серед студентів ходили легенди, що в голодному 1947 році Іван продавав свій пайок хліба, харчуючись одними кабачками. А все для того, щоб мати гроші на книжки”, — пригадала цікаву легенду Яна.
Іван Світличний, Алла Горська, Борис Нечерда. Фото: Архів Музею шістдесятництва в Києві
У 1952 році Іван Світличний вступає на аспірантуру до Інституту літератури АН УРСР. Та переїжджає до київського гуртожитку.
Дмитро Ґродзінський, аспірант з іншої спеціальності, згадує у своєму щоденнику:
“Іван Світличний змінював людей на краще. За лічені тижні він вплинув на спосіб нашого мислення, і зробив це як літератор, гуманітарій, а не математик чи фізик”.
Після закінчення аспірантури, Іван Світличний змінив ряд журналісткою та літературної роботи. Проте його скрізь звільняли за проукраїнські погляди. А із 1965 року остаточно перестали приймати на роботу. Він міг друкуватися лише під чужими іменами.
“Іван Світличний — центральна постать шістдесятництва”
У 1960 році Іван Світличний отримав квартиру, яка перетворилася на місце збору української інтелігенції.
“На полицях Івана була ексклюзивна література, унікальність якої межувала з антирадянщиною. Це 5 номерів журналу “Табор”, заснованого Симоном Петлюрою в Польщі, видання 1923 року”, — розповіла Яна.
Іван Світличний та Леоніда Світлична. Фото: Український інститут національної пам'яті
Як писала дружина Івана Світличного, Леоніда Світлична:
“У тій квартирі було одне ліжко, холодильник був напівпорожній. Однак, ту хату на Уманській дотепер згадують шістдесятники, бо там завжди знаходився кусень хліба для голодних, можливість переночувати або й пожити якийсь час, книжки й господар для спраглих істини”.
Яна пояснила, що якщо ви жодного разу не чули про Івана Світличного, то точно знаєте ціле покоління поетів й діячів, яке він виплекав. Їхнє ім’я – шістдесятники. Тому що без його підтримки та критики шістдесятництво було б менш національно свідомим. Світличний кожному допомагав у становленні національної свідомості. Про це знаходимо неодноразово згадки у спогадах його близьких.
Як писала поетеса Ірина Жиленко, Іван Світличний був ловцем душ у найкращому біблійному значенні цього виразу:
“Звідки одразу такий букет людей воістину прекрасних? Григорій Кочур, Михайлина Коцюбинська, Алла Горська, Віктор Зарецький, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Галина Севрук, Людмила Семикіна, Веніамін Кушнір і чи не найдивніший у своїй доброті й духовній красі — Опанас Заливаха. Тепер я розумію: все це — Іван Світличний. Усі ми зібрані Іваном, усі ми зійшлися на світло його серця, Іван втягував у коло свого тяжіння все найкраще, найлюдяніше, найталановитіше. Зло не мало до нього входу”.
“Шістдесятники”: Іван Драч, Микола Вінграновський, Григорій Сивокінь, Льоля Світлична, Михайлина Коцюбинська, Іван Світличний. Фото: Архів Музею шістдесятництва в Києві
Своєю критикою Іван Світличний допомагав розвивати українську поезію. До нього приносили свої вірші Василь Симоненко й Василь Стус. А цих поетів знають майже усі.
“Він обрав для себе роль не головного та яскравого діяча свого часу. Ні, він обрав для себе роль наставника. І виконував її бездоганно. Іван Світличний дуже ризикував: у себе вдома зберігав велику кількість антирадянської літератури. Також самвидави, якими він ділився із тими, в кому бачив потенціал стати національно-свідомими. І він допомагав їм на цьому шляху. Саме в цьому важливість його постаті в культурі України. Без нього б ціле покоління було б зовсім іншим”, — пояснила Яна.
Табірний літопис “Хроніки 35-ї зони”
У серпні 1965 року, Івана Світличного заарештовують, знімаючи прямо з потяга до Коломиї. Наприкінці місяця до його помешкання у Києві приходять з обшуками.
“На зауваження дружини про те, що не можна проводити обшук без господаря, співробітники КДБ відповіли, що можуть зробити це й без неї. Як виявилось, за кілька днів до того вони вже обшукали квартиру. Івана тримали пів року в ізоляторі, а 30 квітня 1966 року випустили завдяки зусиллям Світового конгресу письменників”, — розповіла Яна.
Протокол КДБ з обшуку 31 серпня 1965 року. Фото: Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України
Дослідниця зазначила, що Іван Світличний допомагав будувати культурні зв’язки в межах України та за кордоном. Тому після арешту приймає закордонну гостю:
“Він налагоджував зв’язки між заходом та сходом України. Це було та є дуже важливим. Також будував спілкування між Україною та українською діаспорою. Це було важко, тому що з обох боків було багато упереджень та страхів. Однак він усіх запрошував до себе в гості! Наприклад, українську поетесу, яка проживала в бразильській еміграції, Віру Вовк”.
12 січня 1972 року КДБ проводить масштабну операцію “Блок” проти шістдесятників і дисидентів. До Івана Світличного знову приходять з обшуком й забирають в ізолятор.
“Наступного разу дружина побачила його через 16 місяців — після оголошення вироку. Також кохану Івана звільняють з роботи, сестру Надію заарештовують, а її дворічну дитину передають під опікунство іншої сестри Марії, чоловік якої член КПРС. У пресі з’являється все більше листів, де оточення поета просить прощення за свою діяльність”, — поділилася Яна.
Протокол КДБ з обшуку 31 серпня 1965 року. Фото: Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України
Суд відбувся лише у квітні 1973 року. Івана Світличного звинуватили в “антирадянській агітації й пропаганді” та в “антирадянському націоналістичному світогляді”. Він отримує 7 років таборів суворого режиму й 5 років заслання.
Яна розповіла, що навіть перебуваючи в ув’язнені з іншими українськими поетами, Іван Світличний організовував письменницькі забави. Також займався перекладацькою діяльністю, й допомагав поетові Ігорю Калинцю.
Іван Світличний та Леоніда Світлична. Фото: Український інститут національної пам'яті
Зі слів дослідниці, найбільш феноменальним в автобіографії Івана Світличного є ведення табірного літопису:
“КДБ постійно слідкувало за арештантами, щоб вони між собою не спілкувалися. Проте Іван разом з іншими в'язнями почав випускати “Хроніки 35-ї зони” в межах “Хроніки архіпелагу ГУЛАГ”. Та утворив у бібліотеці табору так званий “ПЕН-клуб” (організація, яка об'єднує письменників, редакторів і перекладачів)”.
Дівчина розповіла, що табірний літопис передавали за кордон. І завдяки цьому міжнародна спільнота могла дізнаватися про стан здоров’я політ в'язнів, порушення їхніх прав й протестні голодування.
“Брати участь у створенні хроніки означало ризикувати побаченнями із рідними, потрібним лікуванням, й загалом життям. Іван взяв на себе цю відповідальність. Тобто, він продовжував бути наставником та очолював процес створення хронік. І навіть придумував конспіраційні схеми, які допомагали передавати записи на волю”, — пояснила Яна.
Іван Світличний до та після ув'язнення. Фото: Архів Музею шістдесятництва в Києві
20 серпня 1981 в Івана Світличного стається інсульт. У місцевій лікарні йому двічі пробивали череп, щоб видалити гематому, під час лікування йому занесли ще й стафілокок. Попри це Світличному не дозволили повернутися до Києва. Доглядала за ним дружина Льоля, яка з червня 1979 майже постійно була на засланні з чоловіком.
“Останні 11 років про Івана дбала дружина. Вона читала вголос, вмикала класичну музику й цикл передач “Шістдесятництво в Києві” Надії Світличної (сестрі Івана, Надії вдалося вибратися з ув’язнення)”, — розповіла Яна.
Останнім, що почув Іван від Леоніди був вірш — “Не можу я без посмішки Івана” Василя Стуса.
Іван Світличний у 1987 році. Фото: Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України
Помер Іван Світличний 25 жовтня 1992 року. Поховали його у вишиванці, подарованій Василем Стусом. Козацького хреста зі словами Святого Письма “Він був світильником, що горів і світився” вибив художник Микола Малишко.
Як згодом написала дружина Івана Світличного, Леоніда Світлична:
“Фізично Іван помер на своєму ліжку в жовтні 1992 року, а як творча людина – загинув у серпні 1981 року в засланні на Алтаї”.
***
Іван Світличний й ціле покоління шістдесятників своїм життям та творчістю спростовують російську тезу про відсутність української літератури й культури на сході.
“Людина без розуміння українських ідей не може виплекати ціле покоління національно свідомих діячів. А Іван Світличний саме так і зробив: виплекав шістдесятництво”, — резюмувала Яна.
