За що виступали українські дисиденти? Хто представляв дисидентство з Донецької та Луганської області? Та чому саме схід України став колискою багатьох дисидентів? Відповіді на ці та інші питання дає Східний Варіант у рамках історичного проєкту «Деколонізація. Відновлення правди»
Іван Дзюба, Василь Стус, Микола Руденко, Олекса Тихий, Іван Світличний та Надія Світлична, Алла Горська, Галина Гордасевич, Ярослав Гомза, Віктор Зарецький, Галина Зубченко, Григорій Пришедько. Ці імена відомі багатьом українкам та українцям. Ці люди, які народилися на Донеччині чи Луганщині, або працювали там, стали відомими своїми внесками в літературу, культуру та суспільно-політичне життя України, виступаючи за права людей, демократичні реформи та відродження української національної свідомості. Їхня творчість та діяльність були спрямовані на утвердження української мови, традицій та історичної пам’яті, часто в складних умовах радянської цензури та переслідувань. Їхня робота дала поштовх для формування громадянського суспільства та розвивала дисидентський рух в Україні.
Як формувалось дисидентство на Донеччині та Луганщині
Як Східний Варіант розповідав раніше, понад 300 років східні регіони України зазнавали системного зросійщення. За часів Радянського союзу ситуація не змінилася, а навпаки — погіршувалася. Суттєво утискалася українська мова, на противагу їй ставилася російська. Переписувалася історія української державності. Нехтувалися засади українства та української самобутності. Українські прізвища виправляли на російський манір. Не уникла зросійщення культура та освіта.
У 1958 році було ухвалено Закон СРСР «Про зміцнення зв’язку школи із життям і про дальший розвиток системи народної освіти в СРСР», який наступного року ухвалила й УРСР. Відповідно до нього, батьки дітей отримали право самостійно вирішувати, якою мовою навчатиметься їхня дитина. Унаслідок цього кількість шкіл із російською мовою навчання значно зросла. У 1978 році була прийнята Постанова Рада Міністрів СРСР «Про заходи щодо подальшого удосконалення вивчення і викладання російської в союзних республіках», яку ухвалили й в УРСР. Нею передбачалося вдосконалити програму, підручники та навчальні посібники з російської мови для навчальних закладів, розширити випуск літератури для дітей російською мовою. А з 1980 року російська мова стала необхідною для вивчення в перших класах загальноосвітніх шкіл з українською мовою навчання.
Джерело: Вікіпедія
У 1983 році була прийнята Постанова «Про додаткові заходи для покращення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік», за якої в УРСР розширили мережу шкіл і класів із поглибленим вивченням російської, розширили випуск підручників російською мовою, збільшили фінансування для обладнання кабінетів російською мовою тощо. А вчителі російської мови та літератури отримали підвищення заробітної плати на 15 %.
Зросійщення відбувалося не лише в школах. Радянський уряд всіляко підтримував російську мову та її панство в суспільстві. Не даремно, російська мова почала асоціюватися з «інтелігенцією» та «містянами», натомість українська — із «селом». Російськомовним українцям було легше отримати підвищення на роботі, письменникам було легше друкувати російськомовні книги та збірки, а науковці могли писати та захищати докторські дисертації лише російською.
На фоні системного зросійщення України виник громадський рух шістдесятників. Вони стали культурним і політичним феноменом, що сформувався у 1960-ті роки як відповідь на політику русифікації та репресій проти української інтелігенції. Шістдесятники об’єднували письменників, поетів, художників, кінематографістів, науковців та інших представників творчої інтелігенції, які прагнули відстояти українську культуру, мову та історичну пам’ять.
Джерело: Вікіпедія
Докторка історичних наук Надія Темірова зазначала, що частина дисидентів-шістдесятників була з Донецької та Луганської області не просто так. Але за своєї діяльності вони бачили безпосередньо процес зросійщення та поступового занедбання української культури.
«Чому шістдесятники повстали? Тому що бачили результати зросійщення і розуміли реальну небезпеку для Донеччини та України. Невипадково саме з Донецького регіону вийшла ціла плеяда дисидентів, які обстоювали права людини, серед яких право послуговуватись рідною мовою. Цілком можна твердити, що внаслідок політики зросійщення українство, зокрема на Донеччині та Луганщині, було поставлено на дуже небезпечну межу практично повної асиміляції», — розповідала Надія Темірова для Східного Варіанта.
Олекса Тихий — український голос Донеччини
У своїй статті «Думки про рідний донецький край» 1972 року Олекса Тихий писав:
«Мова — одна з основних ознак нації. Мова — фундамент культури. Рідна мова — найдорожчий скарб народу. Рідна мова — підвалина інтелекту, рідна мова — основа патріотизму. Рідну мову повинна берегти, розвивати кожна людина. Умирає мова — умирає культура. Умирає культура — припиняється прогрес, й історію починають творити Нерони, Бісмарки, Муссоліні, Гітлери, Сталіни, Мао Цзедуни. А яка то історія — усім відомо».
Олекса Тихий народився в 1927 році. Навчався в Запорізькому сільгоспінституті, Дніпропетровському інституті інженерів транспорту, а після — у Московському державному університеті на філософському факультеті.
Олекса Тихий писав про русифікацію Донеччини, про відсутність української мови в суспільстві, культурі та освіті. У січні 1972 року він надіслав до редакції газети «Радянська Донеччина» статтю «Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області», а на початку 1973 — до Президії Верховної Ради УРСР листа під назвою «Думки про рідний донецький край».
Олекса Тихий. Джерело: oleksa-tykhyi.1gb.ua
У листопаді 1976 року Олекса Тихий разом із Миколою Руденком, Петром Григоренком, Оксаною Мешко, Левком Лук’яненком, Олександром Бердником, Ніною Строкатою, Іваном Кандибою та Миколою Матусевичем виступив за створення Української Гельсінської групи — однієї з перших правозахисних асоціацій.
Тричі Олексу Тихого заарештовували за «антирадянську діяльність». Уперше в 1948 році, коли він критично висловився в бік кандидата в депутати. Вдруге в 1954 році за надісланий до ЦК КПРС лист із засудженням введення радянських військ в Угорщину. А втретє в 1977 році, коли письменника звинуватили в «антирадянській агітації та пропаганді» та в «незаконному зберіганні зброї». Хоча, як розповідали очевидці, зброю йому підкинули. Олексу Тихого позбавили волі на 10 років із засланням на 5 років.
В ув’язнені здоров’я письменника суттєво погіршилося. Він помер у травні 1984 року, перебуваючи в камері тюремної лікарні Пермі. Родині не дозволили забрати тіло. Лише через п’ять років в Україну повернуть останки Олекси Тихого разом із тілами Василя Стуса і Юрія Литвина. Вони перепоховані на Байковому кладовищі.
Василь Стус — знакова постать в історії Донеччини
Василь Стус народився на Вінниччині в 1938 році, а в наступні 1939–1940 роки родина переїхала до Сталіно (сучасний Донецьк) з метою врятуватися від колективізації та злиднів. Після школи Василь вступив на історико-філологічний факультет Сталінського педагогічного університету (зараз — Донецький національний університет ім. В. Стуса). Саме тоді в нього почала формуватися свідома громадянська позиція. Деякий час Василь був учасником літературного об’єднання «Обрій», але воно було закрито через тиск із боку радянської влади.
Саме в університеті Василь Стус почав писати вірші. Після армії він працював вчителем української мови та літератури в середній школі № 23 міста Горлівка. У цей час він помічає, наскільки складно стало викладати чи просто говорити українською мовою на Донеччині.
Василь Стус. Фото з сайту Історична правда
Після роботи вчителем Василь недовго працював на донецькій шахті «Октябрська», а в березні 1963 року став літературним редактором газети «Соціалістичний Донбас», працював в україномовній частині редакції. Того ж року він вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії наук УРСР та переїхав до Києва. Але значущу частину свого життя поет провів саме на Донеччині, якій не одноразово присвячував свої літературні твори.
У Києві Стус продовжує активну громадську діяльність. У 1965 році, під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», у кінотеатрі «Україна» в Києві він узяв участь в акції протесту разом з іншими дисидентами. Вони засудили арешти української інтелігенції.
Декілька разів Василя Стуса арештовували за «антирадянську діяльність». В останній арешт його засудили до 10 років примусових робіт та 5 років заслання. Помер Василь Стус у колонії уночі проти 4 вересня 1985 року.
Життєвий шлях Івана Дзюби
Іван Михайлович Дзюба народився в 1931 році в селі Миколаївці Волноваського району Донецької області. Закінчив філологічний факультет Донецького (тоді Сталінського) педагогічного інституту, а в 1956 році аспірантуру Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. Під керівництвом академіка О. І. Білецького підготував кандидатську дисертацію «Сатира В. Маяковського».
Після зміни політичного керівництва СРСР у 1964 році боротьба з українським «націоналізмом» перетворилася на репресивні дії. В українських містах розпочалися арешти представників української інтелігенції. Іван Дзюба, разом з іншими шістдесятниками, висловив свій протест проти цього насильства, виступивши в Києві під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», а також у листі до Петра Шелеста та Володимира Щербицького, до якого додав свою працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?».
Книга Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» була опублікована в 1968 році в Мюнхені, того ж року вийшла англійською мовою під назвою «Internationalism or Russification?» у Лондоні. Згодом вона була перекладена і видана багатьма мовами: французькою, італійською, китайською, російською. Ім’я Івана Дзюби стало символом руху «шістдесятників».
Іван Дзюба. Фото: Центральний державний кінофотофоноархів України імені Г. С. Пшеничного
Не оминули долю письменника арешти та переслідування з боку радянської влади. У 1973 році Івана Михайловича заарештували та засудили за «антирадянську діяльність» до 5 років таборів суворого режиму. Після багатьох місяців перебування в ізоляторі КДБ його «помилували», але спостерігали за ним у наступні роки. Майже п’ятнадцять років, з 1972 до 1986 року, Івану Дзюбі забороняли писати про українську літературу. І лише з початком перебудовчих процесів він знову міг вільно творити.
«З початком національного відродження кінця XX століття Іван Михайлович Дзюба є ключовою постаттю культурного і громадського життя України, перший президент Республіканської асоціації україністів (1988–1991), міністр культури незалежної України (1992–1994), голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (1999–2001), академік-секретар Відділення мови, літератури та мистецтвознавства НАН України (1997–2004), співзасновник Народного Руху України, один з учасників ініціативної групи “Першого грудня”», — з фондів Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського.
Іван Дзюба. Фото: Укрінформ
Іван Дзюба був лауреатом багатьох українських та міжнародних премій, нагород, є автором понад 400 наукових праць, які присвячені проблемам історії української літератури, культури, мистецтва.
Безперечно, Іван Дзюба є видатним українцем, який за життя зробив неоціненний внесок у розвиток української літератури, культури та суспільної думки. Його праці, зокрема «Інтернаціоналізм чи русифікація?», стали важливими етапами в боротьбі за національну ідентичність та права українського народу. Він виступав проти радянської репресивної системи, захищав українську інтелігенцію та став символом опору русифікації та захисту національних цінностей. При цьому не забував і про рідний донецький край.
Іван Михайлович помер у віці 90 років 22 лютого 2022 року.
Засновник Української Гельсінської Групи Микола Руденко
Український письменник, поет та Герой України Микола Руденко народився в 1920 році в селищі Юр’ївка, що на Луганщині. Дитинство Миколи прийшлося на роки розкуркулення, колгоспів та Голодомору. Будучи на першому курсі філологічного факультету Київського університету імені Шевченка, його, як і багатьох інших студентів, мобілізували через початок Другої світової війни.
«Якби не пройшов військового, а відтак, окопного загартування — не повернувся б із концтаборів, як не повернулися мої побратими Василь Стус чи Олекса Тихий», — писав Микола Руденко у своїх спогадах.
Микола Руденко. Фото: uinp.gov.ua
У боях під Ленінградом у 1941 році Микола Руденко отримав важке поранення. З війни він повернувся з орденами Червоної зірки, Вітчизняної війни І ступеня та шістьма медалями. Після працював секретарем парторганізації Спілки письменників, однак конфліктував із тодішнім її головою Олександром Корнійчуком. Микола Руденко відмовився підтримати кампанію винищення єврейської інтелігенції та став на захист репресованої письменниці Зінаїди Тулуб. Після цього він залишає всі радянські посади.
Після розвінчання культу особи Сталіна Микола Руденко ще раз вивчає теорію марксизму та приходить до висновків щодо її хибності. Своє бачення проблеми він виклав у філософських працях «Економічні монологи» та «Енергія прогресу», а згодом у романі «Формула Сонця». За таку діяльність Руденка виключають із КПРС та Спілки письменників. Він продає машину та дачу, щоб якось вижити. У 1975 році його вперше заарештовують, але за досягнення під час війни його звільнили.
У листопаді 1976 року Микола Руденко проголошує про створення Української Гельсінської групи, до якої разом із ним входять Оксана Мешко, Олесь Бердник, Левко Лук’яненко, Олекса Тихий, Микола Матусевич, Мирослав Мартинович, Ніна Строката.
Організатори Української Гельсінської групи: Микола та Раїса Руденки, Зінаїда та Петро Григоренки, 1970-ті роки. Джерело: uinp.gov.ua
Наступного місяця в Руденка були проведені обшуки та знайдені підкинуті долари США. За це його засудили до 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. Публіцистичні статті, художні твори, усні висловлювання Руденка кваліфікувалися як наклепницькі, з книгарень та бібліотек вилучили всі його книги.
Письменника звільнили в грудні 1987 року. Він виїжджає спочатку до Німеччини, а потім — до США, де продовжує вести українську громадську діяльність. У 1990 році його реабілітували й він повернувся до Києва, де і прожив свої останні роки. Помер 1 квітня 2004 року у віці 83 років.
Іван та Надія Світличні — брат та сестра, пов’язані дисидентством
Іван та Надія Світличні, брат та сестра, народилися в Старобільському окрузі сучасної Луганщини та поєднали своє життя з боротьбою за громадські ідеали.
«Світличні — прізвище для української культури другої половини XX століття справді значуще. Серед його носіїв, що випромінювали світло культури й духовності, поруч із критиком, поетом і правозахисником, багаторічним в’язнем сумління Іваном Світличним — і його сестра Надія», — писала літературознавиця та шістдесятниця Михайлина Коцюбинська.
Іван Світличний. Джерело: Архів музею шістдесятництва у Києві
Іван Світличний народився в 1929 році, був старший за сестру на 7 років — Надія народилася в 1936. Обоє свого часу навчалися на філологічному факультеті Харківського національного університету імені Каразіна. Після цього їхні шляхи різнилися: Іван вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка, а Надія працювала вчителькою, завучем та директоркою в одній зі шкіл Антрациту.
Брата та сестру пов’язувала редакторська робота. Надія працювала у виданнях «Радянська школа», «Легка промисловість», «Деревообробна промисловість». Іван же був відповідальним секретарем журналу «Радянське літературознавство» та завідувачем культури критики видання «Дніпро».
У 1960-ті роки Іван та Надія поринули в громадське життя країни. Тоді ж Надія працювала в Донецьку в складі групи художників-монументалістів (керівник Г. Синиця) з Аллою Горською, Галиною Зубченко. У 1965 році Іван Світличний уперше був заарештований за виступи проти арештів і незаконних судів над діячами української культури. Після звільнення через вісім місяців не міг влаштуватися за фахом, писав під псевдонімами, займався перекладами.
Надія Світлична. Фото: povaha.org.ua
Михайлина Коцюбинська писала, що Надія Світлична була вірною соратницею брата. Іван залучав сестру до справи Самвидаву — вона редагувала, розмножувала, розповсюджувала. Після арешту в січні 1972 році Івана Світличного, Євгена Сверстюка та В’ячеслава Чорновола та інших українських інтелектуалів вона стала об’єктом пильної уваги КГБ. Її майже щодня допитували, обшукували, стежили за нею. Згодом Надію також арештували за «антирадянську пропаганду та агітацію». Жінку засудили на чотири роки таборів суворого режиму, які вона відбула в Мордовії неподалік табору, де відбували покарання Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл.
Після звільнення Надія продовжувала займатися громадською діяльністю, була членкинею Українською Гельсінської Групи. У 1978 році Надія виїхала зі СРСР до США, де теж працювала над розвитком української літератури.
Івана після арешту в 1972 році засудили до 12 років позбавлення волі. Покарання відбував у Пермській області та Республіці Алтай російської федерації. Під час ув’язнення пережив інсульт та отримав інвалідність 1 групи. Був звільнений у 1983 році, повернувся до Києва, де і працював до самої смерті в 1992 році.
Спадок дисидентів
Далеко не про всіх дисидентів, пов’язаних із Донеччиною та Луганщиною, розказано вище. Генерал-майор радянської армії Петро Григоренко народився в селі Борисівка Приморського району (зараз — Запорізька область), деякий час працював на Донеччині, зокрема в Юзівці (сучасний Донецьк). Петро Григорович був одним зі співзасновників Української Гельсінської групи. За свою правозахисну діяльність його позбавили всіх державних відзнак. Декілька разів його арештовували, переводили до психіатричної лікарні для примусового «лікування». Після розпаду СРСР він виїхав до США, Нью-Йорку, де і прожив останні роки життя.
Алла Горська, Григорій Синиця, Василь Стус та Віктор Зарецький у Донецьку. Джерело: книга “Перлини українського монументального мистецтва на Донеччині” Людмили Огнєвої
Дисидент Анатолій Лупиніс дитячі роки теж провів на Донеччині. Він був ініціатором заснування «Меморіалу» та Української міжнародної асамблеї (УМА), яка перетворилася на Українську національну асамблею (УНА) й Українську народну самооборону (УНСО), з яких пізніше постала низка сучасних організацій УНА, УНСО чи УНА-УНСО.
Разом з художницею та дисиденткою Аллою Горською на Донеччині працювали Віктор Зарецький, Галина Зубченко, Григорій Пришедько. Разом вони створили низку мозаїчних панно в Донецьку, Краснодоні (сучасне Сорокине) та Маріуполі.
Панно “Прометеї”, Донецька школа №6, 1966 р. НА фото Алла Горська та Генадій Марченко. Джерело: книга “Перлини українського монументального мистецтва на Донеччині” Людмили Огнєвої
Поетеса Галина Гордасевич народилася на Тернопільщині. У 18 років її заарештували та засудили до 10 років ув’язнення за сфабрикованою справою про «складання націоналістичних віршів та антирадянську агітацію серед студентів». Після звільнення потрапила на Донеччину, працювала в Сталіно (сучасному Донецьку). Відома своїми поетичними творами, стала співзасновницею Донецького Товариств української мови та Донецького Крайового Руху.
Надія Світлична, Генадій Марченко та Галина Зубченко у Донецьку. Джерело: книга “Перлини українського монументального мистецтва на Донеччині” Людмили Огнєвої
Публіцист та просвітянин Ярослав Гомза народився на Львівщині, але частину життя провів на Донеччині. Після Другої світової війни був заарештований та засуджений Військовим трибуналом на 10 років за «антирадянську діяльність». Після звільнення Ярослав поїхав на Донеччину, куди до цього переїхали його батьки. Працював на Очеретинському цегельному, а потім на Авдіївському коксохімічному заводах, закінчив філологічний факультет Донецького держуніверситет. З початком перебудови активно працював на українське відродження. Член Товариства української мови ім. Т. Шевченка на Донеччині, Всеукраїнського Товариства політв’язнів і репресованих, співзасновник Української Гельсінської спілки на Донеччині.
Панно “Боривітер” Алли Горської у Маріуполі. Зруйновано під час повномасштабного вторгнення росії. Джерело фото: Вікіпедія
Доля українських дисидентів була багато в чому схожа: вони відстоювали ширші громадські та національні права, та за це були позбавлені волі та направлялися в табори суворого режиму. Не всі з них пережили ці ув’язнення. Василь Стус та Олекса Тихий померли в таборах. Їхні тіла були перевезені до Києва в листопаді 1989 році та перепоховані на Байківському кладовищі.
Попри репресії, дисиденти не відступали від своїх переконань. Їхній приклад надихнув наступні покоління на продовження боротьби за незалежність та права українського народу. Ці люди стали символами нескореності й вірності своїм ідеалам, залишаючи глибокий слід в історії України.
